Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

104. Ознаки зростання ніби видно, а ніби й ні

Наступного ранку. Тренувальний майданчик.

— Е-е, ну що, всі зібралися за групами?

Зранку я оголосив учням поділ на групи.

Вирішував я сам, зваживши на походження кожного, кількість магічної сили, характер, те, що розповіла Вінона, і те, як усе йшло вчора й першого дня.

Стать і вік я не враховував.

Якби я зважав ще й на це, все стало б надто складно і я б нічого толком не узгодив.

У кожній групі — п'ятеро.

Учнів — сто двадцять, тож добре, що поділилося рівно.

Ага-ага, здається, розійшлися як слід.

— Схоже, ви зібралися за групами. Відтепер заняття йтимуть у цих групах.

До речі, старост я не призначатиму — з цим буде морока.

Бо ще почнуть з'ясовувати, хто тут вищий, а хто нижчий.

— Гей! Учителю! Гей!

— М? Що сталося, Ізааку?

Ізаак невдоволено закричав.

Він явно обурений, але чомусь зовсім не страшний.

— Чого це я в цій групі?! Я не згоден!

Ізаак, сердито пирхаючи, тицьнув пальцем на інших у своїй групі.

Крім нього, у групі ще четверо: Еліс, Софія, Ґолтба й Майс.

Та сама п'ятірка, що вчора найбільше впадала в око.

До того ж я навмисно зібрав докупи трохи проблемних учнів.

Чому?

Та тому, що як розкидати проблемних по різних групах, буде важко.

Гадаю, і з іншими учнями є свої складнощі, але ця п'ятірка здавалася особливо клопітною, тож я об'єднав їх.

Це не образа. Просто факт.

— Чому ви не згодні?

— С-слухайте! По-перше, ця! Це ж вона вчора щось там «няв-няв» казала, так?!

— Вона ж явно з прибабахом!

Ізаак раз у раз тицяв пальцем на Еліс.

Еліс, схоже, була не з тих, хто таке мовчки стерпить: вона надула щоки, а тоді випалила одним духом:

— Не верзи дурниць! Це мені такий, як ти, і даром не треба!

— Сам же горлав «у-о-о-о» і «гори, моя правице»! Хто б казав!

— Чого-о-о?! Так було треба! Так же крутіше!

Ізаак, видно, виріс, а в душі лишився хлопчиськом.

Але ж, юначе, тобі вже шістнадцять.

Як на мене, це нормально. Я такі пориви розумію.

І ви, Еліс, теж.

Схоже, ви любите котів, але мило нявкати й стрибати на місці — це, мабуть, уже трохи не те.

Так тримати, ще давай… тобто ні, краще подивіться на себе збоку.

Сказати такого я не міг, тож мовчки дивився, як вони сваряться.

— Замовкни, замовкни! Дурень, дурень! Яке там «круто», ти що, дурний?!

— Д-дурень?! Т-ти сама дурна!

— О-хо-хо, по-моєму, вам обом варто вгамуватися.

Граф Ґолтба взявся їх мирити, але на Ізаака це подіяло навпаки: той люто зиркнув на нього.

— А ви чого тут?! Ви ж дід!

— Магічна сила буває тільки в молодих!

— Хм, слушно. Однак мені дозволили брати участь і без магічної сили.

— Будьмо знайомі-і!

Граф Ґолтба пустотливо підморгнув.

До речі, на останньому складі голос у нього зірвався на писк.

— Яке ще «будьмо знайомі»?! Хто ви взагалі такий?

— І цей! Він же простолюдин! Чого це простолюдин в одній групі з аристократами?!

— П-перепрошую…

— Не перепрошуй так покірно! Ще ніяковіше стає! А ти там!

— Ти тільки всміхаєшся, і не збагнеш, що в тебе на думці!

— Як так сердитися, то й волосся змолоду порідшає-є.

— Не порідшає! У моєму роду всі кучеряві й чубаті!

Отак вони галасливо й перегавкувалися.

Дивлячись на них, я подумав:

все-таки добре, що я зібрав їх разом.

Якби кожен потрапив до іншої групи, хаос розповзся б на всіх, і настав би цілковитий хаос.

Ось вам і теорія хаосу. Хоча це зовсім не те.

Я все кивав, але зрештою таки озвався.

— Ну все, все, на цьому годі. Групи остаточні.

— Скільки потім не сперечайтеся, нічого не зміниться. Змиріться й старайтеся як є.

— Та ну, ти що!

— Ось так. Усе!

Усміхаючись, я спокійно витримав Ізаків погляд.

Ізаак затремтів і безсило впав на коліна.

Еліс невдоволено зиркала на Ізаака, граф Ґолтба знову й знову погладжував борідку, Майс розгублено метушився, не знаючи, що робити, а Софія, примовляючи «ой-ой», схилила голову набік.

Що буде далі — тривожно, але поки не чіпатиму їх.

Я повернувся на своє місце перед учнями.

Почуваюся, як учитель у спортзалі перед класом.

Хвилююся вже значно менше, ніж спершу, тож голова працює як слід.

А учні… ще не отямилися.

Що й не дивно.

— Отже, як і вчора, тренуємося випускати магічну силу.

— Поки що випустити її не вдалося нікому, але це нічого. Згодом навчитеся.

— Під час вправ приглядайте одне за одним.

— Ні, не треба силоміць утручатися — просто перевіряйте, чи випускає людина магічну силу.

— Тут потрібна зосередженість, тож не заважайте тому, хто зосередився.

— А от радити одне одному — можна.

— Е-е! …У… у-учителю!

Гукнула мене Еліс, явно ніяковіючи.

Мабуть, їй було незвично називати мене вчителем.

Тут усі старші за мене, тож воно й зрозуміло.

— Що таке, Еліс?

До речі, до хлопців я вирішив звертатися просто на ім'я, а до дівчат — трохи ввічливіше.

Причому саме на ім'я, а не на прізвище.

Майс — простолюдин, і прізвища в нього немає, тож він один вирізнявся б; а ще мені здавалося, що звертання на прізвище віддаляє мене від учнів.

Самé звертання на прізвище — нічого поганого, але такий у мене підхід до навчання.

Я заздалегідь обговорив із ними, як до кого звертатися, і ніхто не заперечив.

Мабуть, учителем вони мене все-таки якось визнають?

Хоча остаточно, що вони про мене думають, з'ясується, мабуть, згодом.

До речі, лише графа Ґолтбу я називаю «пане Ґолтбо» або «графе».

Звертатися до нього просто на ім'я мені таки було незручно, тож він на це погодився.

Ну, то що ж хоче сказати Еліс?

— Г-групи справді остаточні?

— Так. Щось не так? Ви теж такої думки, як Ізаак?

— Н-ні, тобто я, звісно, невдоволена, але змирюся.

— Я про інше… ми ж усі з різних країн.

Ізаак з Адона, Еліс із Роккенда, граф Ґолтба з Медіфу, Софія з Пруци, а Майс із Рістії.

Тобто всі вони з різних країн.

Зазвичай на спільних навчаннях кількох держав групи складають за країнами.

Групи з різних країн, може, і роблять щось разом, але щоб кожну групу збирали з окремих людей — таке буває рідко.

А я навмисно склав групи з людей поодинці.

— Так. З усіма групами не вийшло, але здебільшого я ставлю разом людей з різних країн.

— Н-навіщо?

— Особливої причини немає. Але міняти я нічого не збираюся. Щось не так?

Розумію, що це звучить досить самовладно.

Але Еліс нічого не змогла відповісти.

І не дивно.

Сказати «не хочу в групу з людьми з інших країн» — це сказати «не хочу з ними мати справи».

Гадаю, не лише Еліс, а й інші мають до інших країн усілякі почуття.

Але саме тому я й поставив їх разом.

Хай навіть земляк тобі не знайомий і не друг, а коли є щось спільне, довіритися йому трохи легше.

А тут люди з зовсім різних країн, з різними характерами й становищем.

Тертя будуть.

Якби вони були з однієї країни, мабуть, менше.

Але тоді шкода було б змарнувати таку нагоду.

Чи станеться хімічна реакція? Чи ні?

Вийде чи не вийде?

Поки що не знаю, але заради майбутнього… і заради себе теж я хочу, щоб вони стали підґрунтям для цього.

Є в цьому й вигода для мене, але це й заради них самих, і заради їхніх країн.

Вірячи, що так неодмінно буде, я й зважився саме так поділити їх на групи.

Хоча чи розквітне щось із цього — не знаю.

Спосіб нечесний.

Я вирішив усе сам і спитав так, що заперечити неможливо.

Еліс не знайшлася з відповіддю й замовкла.

Удаючи, що вважаю це згодою, я поблажливо кивнув.

— Якщо запитань більше немає, починаємо. Є запитання?

— …………Схоже, немає, тож починаємо заняття з тренування магічної сили.

— Отже, спершу, як і вчора…

Я почав так, наче нічого не сталося.

Серед учнів панувала якась непевність.

Але згодом ця тривога мине.

Я знаю, що так завжди буває.

Бо люди пристосовуються, звикають, а тоді ростуть.

Так і я жив: учився, пізнавав, старався, опускав руки — і знову сподівався.

Тож і з ними буде так само.

І колись серед усього цього кожен натрапить на щось одне, від чого не зможе ні відмовитися, ні відступитися.

Це й буде для нього тим єдиним.

А до того дня пізнаваймо потроху й ростімо.

Кожен із них прийшов сюди з якоюсь метою.

І якщо ця мета виведе його на шлях до чогось, що для нього засяє,

якщо я зможу хоч трохи в цьому допомогти,

то докладу всіх зусиль.

Я роблю це не з примусу, не тому, що так наказала королева.

У мене є своя мета, і я тут, бо сам так вирішив.

Тож халтурити не буду і вчитиму всіх щосили.

Учні, як і вчора, почали вчитися випускати магічну силу.

Спершу несміливо й розгублено, але згодом вони зосередилися.

А тоді поступово почали перемовлятися й шукати спільну мову.

Незграбно, напружено, обережно намацуючи відстань одне до одного — але розмовляли.

Таке було видно в кількох місцях, а невдовзі в кожній групі вже щось обговорювали й шукали дієвіших, ефективніших способів.

Я теж ходив між ними й давав поради.

Але одна справа, коли тебе хтось просто вчить, і зовсім інша — коли ви міркуєте разом або ти доходиш до всього сам.

Усе-таки, коли пробуєш, помиляєшся і сам знаходиш відповідь, ростеш швидше.

І ось.

Десь за пів години після початку заняття…

— А, а! В-вийшло?! С-світиться?!

Один з учнів таки випустив магічну силу.

Він у стані магічного наповнення.

Перший етап викиду магічної сили.

Тобто він відчув сильне почуття і зумів перетворити його на викид магічної сили.

За два дні — неабиякий хист.

Він радісно розглядав свої руки, але невдовзі світло магічної сили згасло.

Інші в групі зреагували по-різному: хто радів за нього, хто досадував.

Я підійшов до учня, який випустив магічну силу, і заплескав у долоні.

— Чудово! Не думав, що хтось так швидко зуміє випустити магічну силу.

— У вас хист.

— Якщо так піде й далі, ви, може, досить скоро перейдете до практики.

— Д-дякую!

Учень розплився в радісній усмішці.

Коли людина так щиро радіє, мені й самому радісно.

— Тоді тренуйтеся далі й випускайте магічну силу знову і знову.

— Якщо потроху звикати, згодом ви зможете входити в стан магічного наповнення лише власною волею.

— А коли дійдете до цього, можна братися за зовнішній викид, а тоді й за постачання магічної сили.

— Старайтеся!

— Т-так!

У ту мить не мали значення ні знатність, ні вік, ні стать, ні чиє становище.

Він бачив у мені вчителя, а я в ньому — учня.

І бодай на ту мить ці стосунки були справжніми.

А тоді він раптом схаменувся й квапливо відвів очі.

Мабуть, йому ще важко змиритися, що я молодший.

І нехай.

Згодом ми неодмінно порозуміємося.

Смакуючи радість, я знову пішов між учнями, приглядаючись до них.

От і добре. Як і в сестри, в інших людей теж вийшло випустити магічну силу.

Отже, випускати магічну силу можемо не лише ми з сестрою, а й інші носії магічної сили.

А значить, вони зможуть і постачати магічну силу, щоб лікувати хворобу лінощів, і користуватися магією.

Поки це не вдалося насправді, я трохи хвилювався.

Бо якби це вміли лише ми з сестрою чи зовсім небагато людей, ці курси закінчилися б невдачею.

На щастя, тривога виявилася марною.

Я нишком полегшено зітхнув.

— У-о-о-о-о-о-о! Гори-и-и! Світи-и-ись!

— Гр-р-р, хо-о-о! Магічна сило-о-о-о! Ху-ух, ху-ух, а-а, голова паморочиться!

— Ня-ня! Ой ні, е-е, щось улюблене!

— У-у, гм, а, це ж не обов'язково має бути улюблене. Е-е, гм, тоді треба розсердитися!

— Ну-у-у! Знущаєшся з мене, чи що-о-о!

— Тарт-сорбет-макарон-печиво-шоколад-бісквіт-масляний-кекс…!

Ох і галасують же ці четверо.

Учора я ж казав, що треба не так, а нічого не змінилося.

Ну так, я казав щось на зразок «дайте почуттям вибухнути»!

Вони й справді вибухають, але!

Вони ж просто бігають по мінному полю!

Давайте ще раз коротко розберемо, як навчитися поводитися з магічною силою.

Поки не навчишся відчувати магічну силу і несвідомо пов'язувати почуття з викидом магічної сили, доводиться прямо перетворювати почуття на викид.

Пояснити це важко, але етапи такі:

1. «Сильне почуття поєднуєш із наміром випустити магічну силу → початковий стан магічного наповнення»

2. «Тепер почуття поєднуєш із дією і, міняючи місцями умови порівняно з першим етапом, випускаєш магічну силу → розвинений стан магічного наповнення, стан зібраної магії»

3. «Вкладаєш у саму дію волю й наказ випустити магічну силу, а почуття додається несвідомо, тож викид магічної сили стає природним → зовнішній викид»

4. «Коли вже вмієш випускати магічну силу, віддаєш наказ самій магічній силі. Наказ тут — не стільки воля, скільки чіткий образ → керування магічною силою, постачання магічної сили»

Дійшовши до цього, можна рухати магічну силу як заманеться.

Щоправда, сам я дійшов до цього лише у дванадцять, коли закінчив дослідження лікування хвороби лінощів.

До того я не міг точно керувати магічною силою, та й обсяг викиду магічної сили регулював непевно.

Намучився я чимало, але саме завдяки тим пробам і помилкам тепер, мабуть, і зможу навчити учнів.

Досліджувати з нуля важко, а от за готовою настановою засвоїти можна швидше.

Ці тонкощі, мабуть, доведеться пояснювати потроху.

Особливо — почуття, волю, наказ і дію.

Чітку різницю між ними і те, як на другому етапі все міняється місцями порівняно з першим, можна вловити лише відчуттям.

Тож лишається вчитися без поспіху й ґрунтовно.

Та хто вміє швидко вловити відчуття, той, як оцей учень, засвоює швидко.

Сестра була саме така.

А я, мабуть, з повільніших.

Хоча я ж першопрохідець магічної науки, тож я, може, виняток.

Коли знаєш, як воно, і коли не знаєш — зовсім різні речі.

Хай там як, а їм треба ще раз пояснити.

Я підійшов до п'ятірки.

Майс, один із групи проблемних учнів, сидів трохи осторонь від решти чотирьох і, схоже, мовчки зосереджувався сам.

Здається, він старається по-своєму.

Чи не найрозважливіший він з усієї п'ятірки?

…Мабуть, і в нього є свої причини.

Хай там як, піду ще раз поясню решті чотирьом.

Зрештою, частково це й тому, що я погано пояснюю.

Треба вчити як слід.