Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

103. Навчи мене, Віноно

Проводжу пером по пергаменту.

Дешеве чорнило чомусь розпливається і погано лягає на папір.

Доводиться раз у раз його доливати, а якщо не так натиснеш — літери взагалі втрачають форму.

Мимоволі згадуєш, які ж чудові були механічні олівці й кулькові ручки.

Скаржитися марно, але часом про це думаєш.

Не те щоб я сумував за Японією, але порівнювати мимоволі доводиться.

Хоча, як на мене, у цьому світі жити легше.

Я дуже до нього прикипів, тож повертатися не хочеться.

Але облишмо це.

Я розсіяно дивлюся на внутрішній двір, залитий місячним світлом.

Ніч опустила свою завісу, надворі тихо.

У своїй кімнаті, до якої вже трохи звик, я міркував, як бути.

На аркуші переді мною написано:

«Поділ слухачів курсів на групи».

На заняттях з лікування хвороби лінощів практики буде більше, ніж теорії.

Знання теж потрібні, але здебільшого вчитимуться через власні відчуття.

Про поділ на групи я думав від самого початку.

Мені здавалося, що вчитися по кілька осіб часом легше, ніж поодинці.

Звісно, тут є й свої складнощі.

По-перше, слухачі курсів — вихідці з П'яти держав.

Рістія, Медіф, Роккенд, Пруца, Адон.

У кожної країни свій характер, своя культура і свій світогляд.

І, що ще складніше, усі учасники — аристократи своїх країн.

Я думав, що без сутичок не обійдеться… але.

— Насправді все не так погано, як я думав.

Поки що ніхто не виявляє до людей з інших країн ні ворожості, ні зверхності, ні запобігливості.

Тільки-но я задумався, чому так, як у двері постукали.

— Заходьте.

— Дозвольте. Я принесла чай.

Вінона заходить до кімнати з підносом у руках.

Вона вже майже не ніяковіє.

Вона теж поволі змінюється.

Мене це тішить, і я мимоволі всміхнувся.

— Ага, дякую.

— Н-нема за що. Е-е, ви працюєте?

Мені подобається, що вона говорить трохи невимушеніше.

Я беру в Вінони чай.

Приємний аромат. На душі стає спокійно.

Я відпив ковток і поставив чашку на блюдце.

— Ага. Тільки не щодо змісту занять, а щодо учнів.

— Хочу поділити їх на групи. Але трохи вагаюся, як саме.

— Це ж аристократи з П'яти держав, тут треба бути обережним…

— От саме. Я погано знаюся на тому, що діється між країнами. Трохи розумію, але…

— Чи ворогують якісь країни між собою, чи ладнають між собою роди — отакі речі.

— У мене є аркуш із відомостями про учнів, які мені дали заздалегідь, але я в них не дуже розбираюся.

— Точно! Віноно, вибач, а можеш трохи мені допомогти?

— Т-так! Усе, що в моїх силах!

Вінона радісно закивала й аж засопіла від запалу.

Не думав, що вона так завзято візьметься.

Приємно, коли людина береться до справи охоче.

Куди краще, ніж коли допомагають з-під палки.

Вінона — аристократка, і знань у неї, схоже, чимало.

Та й про аристократію вона, мабуть, учила.

— Тоді розраховую на тебе. Для початку розкажеш, які стосунки між країнами?

— С-слухаюся. Що ж, почну з Адона.

— Це військова держава, яку називають Великою Імперією, але з іншими країнами відносини в неї на перший погляд непогані.

— Щоправда, з Рістією в них щось на кшталт холодної війни, і ходять чутки, що Адон на неї тисне.

— Гадаю, решта чотири держави однаково вважають Адон великою й сильною державою і рахуються з ним.

З Адона приїхало десь двадцятеро.

Ізаак теж серед них.

— Наскільки я бачив, люди з Адона не поводилися зверхньо з іншими.

— Може, коли пишаєшся, що ти з великої держави, то вже не зневажаєш інших?

— Адон став великою й сильною державою зовсім недавно.

— Землі, що колись належали Рістії, вони забрали майже силою, а військо наростили лише за останні кілька років.

— Можливо, це ще не встигло вплинути на те, як вони себе сприймають.

— Хоча, гадаю, подекуди це вже проступає.

— І серед слухачів курсів, здається, траплялося таке… щось на зразок гордості.

— Ясно. Я не помітив. Хоча аристократи всі поводяться пихато.

Почувши це, Вінона мимоволі пирхнула від сміху.

Я глянув на неї, і вона квапливо опанувала себе.

Вона зніяковіло опустила голову й почервоніла.

— П-перепрошую. П-просто ніхто не каже таке про аристократів.

— От я й не с-стрималася…

— Ха-ха, нічого. Мабуть, так і є. Це я вже й сам почав розуміти.

— Але, хм… виходить, люди з Адона таки трохи вважають себе вищими?

— Д-до певної міри, гадаю, так. Але виділяти їх особливо, мабуть, не варто.

— Адже семінар проводять на умовах рівного ставлення до всіх.

— Так. Тут я з тобою згоден.

Байдуже, чи ти з сильної держави, чи впливовий аристократ.

Королева казала, що цей семінар відкрили… щоб зберегти рівновагу між країнами.

Люди з Адона мали б це розуміти.

Адон — велика держава, але не настільки, щоб панувати одноосібно.

Тобто якщо інші країни об'єднаються, вони цілком зможуть протистояти Адонові.

— Що ж до інших — Медіфу, Роккенда й Пруци, — то, гадаю, особливої ворожнечі між ними немає.

— Принаймні поки що й відкрито…

— Але чуток про те, що вони потай стежать одне за одним і шукають союзників, хоч відбавляй.

— Про мою країну, Рістію, кажуть те саме.

— А ще Рістія — невелика країна, слабша за інші, тому її становище було дещо нижчим.

— Мабуть, тому вона й хоче цим семінаром зміцнити свої позиції.

Я не розповідав Віноні подробиць, але, виходить, як аристократка, вона й сама це знає.

Може, Рістія в гіршому становищі, ніж я думав.

— Судячи з почутого, кого з ким не об'єднай, проблем не буде — чи, радше, мені й лишається вважати, що їх не буде.

— Так. Мабуть. Просто, ну… напевно сказати важко.

— Але я теж переглянула список учасників і, здається, нікого з особливо ворожими стосунками там немає.

— Хоча це лише про роди, а як між самими людьми — не знаю…

— Але, мабуть, надто перейматися не варто.

— Чому?

— В-вони всі ще молоді, і на прийомах навряд чи часто перетиналися.

— Більшості слухачів курсів від п'ятнадцяти до вісімнадцяти. У такому віці вони здебільшого бувають на домашніх, закритих заходах, а голови родів ще самі всім керують, тож на офіційні прийоми молодь сама не ходить.

— А там усі дотримуються бодай мінімальних правил етикету, тож давніх чвар не виникає.

— Хіба що роди, тісно пов'язані між собою, підтримують стосунки.

— Якщо навіть усередині країни так, то з іншими країнами проблем, гадаю, ще менше.

— Мабуть… так…

Зрозуміло. Тобто давніх ворогів тут немає.

Якби між родами була ворожнеча, це видно було б з прізвищ, а судячи з побаченого, немає учнів, чиї стосунки завадили б поділу на групи.

Та й у списку учнів про таке нічого не сказано.

Якби були якісь проблеми, там була б хоч примітка.

— І-і ще, судячи з учорашнього, атмосфера, по-моєму, хороша.

— Магічна сила всіх страшенно зацікавила.

— Ага. Мене навіть здивувало, наскільки сильно.

— Не знаю, як простолюдини, а аристократам часто бракує розваг.

— Маючи гроші й становище, вони можуть дозволити собі чимало, тож усе нове, як то кажуть, хапають на льоту.

— Може, тому вони так і зреагували.

Не лише аристократів — усіх людей вабить щось нове.

Мода, мабуть, із того ж розряду.

А щось зовсім нове, чого й уявити не могли, як-от магічна сила, мабуть, розпалює цікавість ще дужче.

Я це почуття розумію до болю.

Чесно, коли я відкрив магічну силу, то був на сьомому небі.

Якби я показав їм магію, вони б, мабуть, зраділи ще більше.

Хоча поки що не можна.

Колись би показати.

І щоб усі разом полюбили магію, смакували магію, навчилися нею користуватися… хе-хе.

Ой, я відволікся.

Вінона дивиться на мене так, ніби питає: «Що з вами?»

Я квапливо повів розмову далі.

— Т-то он воно як, приємна несподіванка. Тоді проблем значно менше.

І в школі, і на роботі найбільше заважають стосунки між людьми.

Повно людей, які судять про все за тим, подобається їм щось чи ні.

Людина вже тим, що існує, комусь заважає, а дехто її й зненавидить.

Тобто і зненавидіти, і полюбити можна без жодної причини.

Добре, коли видно, хто кому до душі, але часто цього не знаєш, доки не поспілкуєшся.

Хай там як, думати далі, схоже, марно.

Хоча проблеми ще лишаються.

— Є ще якісь проблеми?

— Ага. Ну, насамперед — той простолюдин.

— А… той юнак?

Вінона теж збентежено скривилася.

Здається, я вперше бачу в неї такий щирий вираз обличчя.

Незвично якось. Але я цього не скажу.

— Коли серед аристократів є простолюдин, він таки впадає в око. Та й він сам дуже знітився.

— Так. Інші, здається, теж на нього зважали.

— А як, на твою думку, вони до нього поставилися?

— …На мою думку, враження в них було не надто добре.

— Ото ж бо. Я теж так думаю.

Погляди оточуючих були відверто колючими.

Простолюдин Майс. Він явно почувався серед них чужим, і, гадаю, приймати його ніхто не збирався.

— Завдяки вашим словам, пане Сіоне, учора й сьогодні всі були зосереджені на заняттях, але коли звикнуть, можуть виникнути якісь тертя.

— І це, можливо, стосується не лише пана Майса, а й інших панів аристократів.

— Утім, це лише мої припущення з того, що я знаю.

— Ага. Через це я й надумав поділити їх на групи.

Вінона здивовано схилила голову набік.

— А, е-е… а якщо поділити на групи, хіба становище пана Майса не погіршиться ще більше?

— Може, й так. А може, й ні.

— Тобто?

— Ну, як то кажуть, поживемо — побачимо. Чи вийде так, як я задумав, — не знаю.

— Але раз уже всі вони стали моїми учнями, я з усіх сил постараюся, щоб кожен благополучно закінчив навчання.

— Тому все буде добре.

Вінона трохи здивовано розплющила очі, а тоді лагідно всміхнулася.

— Ви такий добрий, пане Сіоне. Гадаю, усім, хто став вашими учнями, пощастило.

— А, ха-ха, х-хвали не хвали — нічого не дам.

Від її природної усмішки в мене мимоволі закалатало серце.

Ні-ні, чого це я розхвилювався?

— Т-так от, простолюдина Майса поки відкладімо.

— Мене непокоять і деякі інші учні. Особливо пан Ґолтба.

— Граф із Медіфу, так? Здається… він науковець?

— Ага. Схоже, він визнаний авторитет у феєзнавстві. Незрозуміло тільки, навіщо він пішов на ці курси.

З відомостей про учнів, які мені дали заздалегідь, видно, що він добре знається на феях.

Коли чую про фей, мені стає цікаво.

Я колись уже рятував фею, та й Ейнцвельф, здається, щось казав про фей.

Чомусь мені здається, що мене з феями щось пов'язує.

Я й сам до кінця не розумію, але іноді феї не дають мені спокою.

Досі я був зайнятий магією та лікуванням хвороби лінощів, а в дитинстві мені забороняли ходити до крамниці фей, тож про фей я знаю небагато.

Якщо випаде нагода, я, мабуть, охоче розпитав би його.

Але це таке, проблема з ним в іншому.

— У нього ж немає магічної сили. І все одно він чомусь бере участь.

— Так, справді…

— Цей пан, кажуть, відомий аристократ навіть у Медіфі. Мовляв, він знається не лише на феях, а й на чудовиськах.

— Тому, мабуть, навіть коли йому радили повернутися додому через брак магічної сили, він не міг поїхати.

— Отже, справа в тому, щоб не втратити обличчя? Може бути.

— Ну, якщо він просто присутній, то й нічого страшного.

— Але коли поруч людина, яка не може випустити магічну силу, це все одно непокоїть: чи не заважатиме це заняттям?

— Справді, оточенню доведеться зважати, та й самому йому може бути ніяково…

До того ж віком він теж не схожий на інших учнів.

Тож він, мабуть, ще більше впадатиме в око.

— …Зараз про це думати марно. Не скажу ж я йому їхати додому.

— Він теж учень, тож ставитимуся до нього, як до всіх.

Хоча він, безперечно, трохи проблемний учень.

У цьому сенсі якісь поблажки, мабуть, таки доведеться робити.

Судячи з того, як поводяться решта, на групи їх поділити, схоже, вдасться.

Трохи тривожно, але що вдієш.

Поки я розмірковував, Вінона тихо промовила:

— Але я розумію, що він відчуває.

— Га? Хто?

— А, п-пробачте! Е-е, я про графа Ґолтбу.

— Кажуть, у цього пана немає магічної сили, але на заняттях він щосили намагався її випустити.

— Я не знаю, що спонукало його прийти на семінар і чи серйозні в нього наміри.

— Може, це питання гордості… але я розумію, як хочеться випустити магічну силу.

— У мене теж, е-е, немає магічної сили.

— Т-тому я, можна сказати, мрію про неї… чи, можна сказати, мені трохи сумно.

— Сумно?

— Т-так. Пане Сіоне, перед лікуванням ви пояснили, що таке магічна сила.

— Але я не можу її ні відчути, ні побачити.

— Я вірила вам. Але сама цього не відчувала.

— А вчора в класі, коли ви, пане Сіоне, показували учням магічну силу… їм усім було так весело.

— Вони казали, що це гарно, чудово, і були такі захоплені.

— А я не бачу, тож мені здавалося, що всі просто дивляться в порожнечу.

— І від цього мені чомусь стало сумно… і нестерпно заздрісно.

— От я й подумала, що граф Ґолтба, може, почувається так само.

Ось як.

Ті, хто не бачить і не відчуває магічної сили, не можуть по-справжньому відчути, що вона існує.

Хоч я пояснюю словами, хоч інші кажуть, що бачать її, — Вінона ніколи не зможе її сприйняти.

Але, бачачи лікування хвороби лінощів і те, як реагують слухачі курсів, вона розуміє, що магічна сила справді існує.

Тому, мабуть, і заздрить, і сама хоче її побачити.

Якби я був на її місці, теж би палко цього прагнув.

Так само, як колись я марив магією.

Люди без магічної сили не можуть її випустити.

Чи справді це непорушний закон цього світу?

— П-пробачте. Я забулася!

Мабуть, через те, що я замовк, Вінона квапливо вклонилася.

— Н-ні, усе гаразд. Нічого такого!

— А-але я, скориставшись вашою добротою, пане Сіоне, взяла й виклала свої думки…

— Усе добре. Говори, будь ласка.

— Не соромся так. Я через таке не серджуся.

— До того ж мені приємно, коли ти щиро говориш зі мною. Тож не вибачайся, гаразд?

Я легенько поплескав Вінону по плечу, і вона повільно підвела голову.

— Пане Сіоне…

Побачивши її трохи вологі очі, моє серце раз сильно стукнуло.

Через те, що відстань була меншою, ніж я думав, хвилювання було сильним.

— …Я… Я щаслива, що стала вашою покоївкою, пане Сіоне…

Вона сказала це, дивлячись на мене тремтячим голосом.

Я думаю, що коли таке роблять, серцебиття пришвидшується — це неминуче.

Я не знав, що відповісти.

Лише кілька митей тиші.

Потім Вінона різко спам'яталася і швидко знову вклонилася.

— П-пробачте! Я знову!

— А, п-п-пробачте!

Швидко перебігаючи очима і плутаючись, Вінона поспішно розвернулася.

Вона з розмаху зачинила двері й вийшла.

Кімната раптово занурилася в тишу.

У ній тільки моє серце продовжувало невпинно битися.

Ах, ну! Що це таке!

Хоч я в душі дідуган, чого це я так хвилююся через молоду дівчину?

Заспокойся. Знай своє місце.

С-с-с, ха-а, с-с-с, ха-а.

Гаразд, заспокоївся.

Серце все ще калатало, але я переконав себе, що все добре.

В уяві спливло обличчя сестри.

Здалося, що намисто засвітилося.

— Ні, це не те! Справд і, не те!

Хоча нікого немає, я виправдовуюся перед кимось.

Схоже, я розхвилювався більше, ніж сам думав.

Не до того зараз.

Завтра на уроці я збираюся ділити учнів на групи, тож треба вирішити все ще сьогодні ввечері.

Я зосередився на справі й узяв перо.

Рука ще довго не рухалася.