Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

102. Проблемні учні

Учні спершу розгублено роззиралися, але поступово взялися вчитися випускати магічну силу — кожен по-своєму.

— …Гр-р-р, виходь, магічна сило! Виходь, кажу! Ну виходь же!

— Магічна силочко, ходи сюди! Я так зрадію, якщо ти вийдеш!

— Хі-хі, коли вийде магічна сила, я лікуватиму хворих, отримаю нагороду від держави, тато й мама мене похвалять, і я вийду заміж за гарного чоловіка з доброго роду…

— У-у-у, чому ти зникла, Роксано?

— Повернися… Я випущу магічну силу, випущу ж!

— А, не вийде — то й нехай. Хай уже не виходить.

— Хочу ледарювати. Нічого не робити — спати й їсти, спати й їсти, спати й їсти, а часом випускати магічну силу.

— Хоча ні, хай виходить. Навіть добре, якщо вийде.

Повний безлад.

Слухняні учні, як я й казав, кожен по-своєму розпалювали в собі почуття й пробували знову.

Справжній хаос.

Але мене навіть зворушило, як вони стараються.

Кожен серйозно пробує то так, то сяк, щоб випустити магічну силу.

Я пройшовся довкола, приглядаючись до кожного.

Чи немає якихось проблем? Чи можу я щось слушно підказати?

З такими думками я ходив між ними.

Поки що магічну силу не випустив ніхто.

Схоже, таки важко.

Хоча сестра навчилася досить швидко.

Але вона, мабуть, особлива.

Навіть мене вражало, як швидко вона вчилася.

Ну, все попереду.

Потроху навчаться.

Так, кожен — у своєму темпі.

Ага-ага, всі стараються.

— Хо-о-о-о! А-а-ап! Виривайся, моя магічна сило-о-о!

Стараються… правда ж?

— М-м, м-м! Е-е, точно! Хочу тістечко! Хочу багато-багато тістечок!

Т-та мали б старатися.

— Моя права рука реве магічною силою! Палай, шалій! Ну-у-уа-а-а!

А чи справді стараються…?

— Га? Га? Щ-що це? Що це всі роблять… у-у.

— Та не може бути, невже й мені треба таке робити? Я ж не на це розраховувала…

— А-але ж треба… Що я люблю? Ну, тоді… н-няв!

— Няв, няв-няв! Магічна сило, виходь, няв!

Не туди вони стараються. Не так. Зовсім не так.

Еліс зобразила руками котячі вушка.

Чарівно. Мило. Красиво.

Але не те. Зовсім не те.

Думати про те, що любиш, — не помилка.

Але Еліс ще не відчула магічної сили, і їй треба навчитися пов’язувати почуття з тим, як випускаєш магічну силу.

Трохи не те. Почасти правильно, але не те.

До речі, і ті троє — Ґолтба, Ізаак і Софія — теж роблять не так.

Ґолтба просто кричить, Софія просто вихлюпує свої бажання, а Ізаак горлає, мов палкий герой роману.

Я, наприклад, зміг би випустити магічну силу так, як ті двоє, — крім Софії.

Але спершу треба навчитися уявляти, як вона виходить.

А вони цей крок пропустили.

Кепсько.

Якщо не підказати, вони так і товктимуться на місці.

Хоча дивитися на це кумедно.

Але таки треба підказати.

Я вже рушив до них, аж тут мою увагу привернув хтось у кутку.

Сіроволосий хлопець розгублено роззирався в кутку зали.

Він стояв сам, не знаючи, куди себе подіти.

Здається, його звати Майс.

Він єдиний простолюдин, тож прізвища не має.

Почувався він ніяково й не знаходив собі місця.

— Щось не так? Не зрозуміли, що робити?

Я заговорив до нього якомога лагідніше, але він трохи злякався.

Трохи як Вінона, коли я її вперше побачив.

Хоча ні, не настільки.

Просто йому самотньо й незатишно.

Бо хоч і розгублено, а дивиться мені просто в очі.

— Н-ні. Тобто так. П-пробачте. Т-тобто перепрошую.

— Та що ви. Не треба так церемонитися.

Але йому, звісно, легше від цього не стало.

Усі довкола — дворяни.

Та й я сяк-так маркіз.

Він тут єдиний простолюдин.

— Д-дякую вам.

Плечі в нього аж закам’яніли.

Ще ніхто не розслабився лише від того, що йому сказали розслабитися.

Тож йому доведеться знайти свій спосіб заспокоїтися.

— Ви зрозуміли, що робити?

— Т-так. Сяк-так. Пробачте, я не вмію читати…

Ах, он воно що.

Простолюдин — і не може прочитати підручник.

Я ж знав це, але не подумав.

Мені здавалося, що вмію я — вміють і інші.

Він не зміг заздалегідь прочитати підручник.

А може, і розклад теж…

— А коли починаються заняття, ви знали?

— Н-ні… не знав, тож прийшов зранку.

— Он як… Пробачте, це наш недогляд.

— Н-ні! Це я винен, що неграмотний! В-вчитель не винен!

Це він не з доброти так каже.

Він боїться. Просто простолюдин боїться дворянина.

Сумно, але така дійсність, і змінити її непросто.

Але як поводитися самому — вирішую я.

— Дякую, Майсе. Але надалі, якщо щось не так, кажіть мені, гаразд?

— Ви, як і всі, мій учень. Якщо будете соромитися, мені тільки важче буде.

— Я хочу навчити лікувати хворобу лінощів і вас — так само, як усіх.

— Е… д-дякую… вам…

Він аж розгубився.

Мабуть, жоден дворянин ще такого йому не казав.

Ну, я й жив зовсім не так, як інші дворяни.

Хай там як, до нього треба бути уважним.

Але якщо надто з ним панькатися, це помітять, і інші учні почнуть до нього чіплятися.

Але підтримати його треба.

…Таки вдамся до того способу.

— Спершу буде важкувато, але давайте вчитися.

— Т-так. Я постараюся. Усе гаразд.

Майс поглядом просив мене швидше піти.

Інші учні вже почали на нас поглядати.

Виділятися йому зовсім ні до чого.

Я його розумію.

Я відійшов від нього й знову взявся стежити за іншими учнями.

— Го-о-ой! Го-о-ой! Го-о-о-о-о!

— Хочу ніжне, пухке тістечко… смачне, з вершками…

— У-о-о-о! Сяй! Виблискуй!

— Няв! Ня-а! Няв-няв! Виходь, няв! У-у-у… і чого я на це погодилася…

…А про цих чотирьох я й забув.

Старий, у якого аж тиск піднявся.

Дівчина, що мріє про солодощі з розімлілим обличчям.

Хлопець, що завзято кричить і трохи скидається на дурника.

І дівчина, що червона як рак, мало не плаче й нявкає.

Усі стараються не в тому напрямку.

Їхня щирість і старанність мені до вподоби, але дивитися на це було сумно.

Я кинувся до них.

Думаючи, що попереду — суцільний клопіт.