Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

10. Спілкування в іншому світі

Ото ж я, значицця, орю ниву.

Рихлю землю мотикою, витираю піт рукавом і дивлюся в ясне небо.

Який же це приємний піт.

Рух — це справді добре.

Так я почав думати у свої шість із половиною.

Помірні фізичні навантаження — це важливо, так.

Отак, як справжній чоловік середніх літ, міркую я й старанно працюю на городі.

Сьогодні я прийшов у село, щоб допомогти з роботою.

Це теж важлива справа для дитини володаря земель.

Робота володаря земель різноманітна, але, за словами батька, найголовніше — точно розуміти стан підданих.

Яка ситуація, чи є незадоволення, і якщо так, то з чим саме.

Саме завдяки спілкуванню вдається будувати гармонійні стосунки з підданими.

Взаємна повага, усвідомлення обов’язків і спільне життя роблять усіх заможними.

Звісно, це нелегко, але батько насправді це здійснює.

Це вражає. Навіть у наш час, якби був такий керівник, усі б хотіли йти за ним.

Отже, я і Марі теж, під приводом допомоги батькові, допомагаємо селянам.

Мабуть, ідея в тому, щоб ми, ще діти, бачили, як живе село, налагоджували стосунки й привчалися відчувати себе володарями.

Хоча це не обов’язково — нам лише кажуть: «Навідуйтеся іноді».

Не мені це казати, але батьки до нас досить поблажливі.

Вони не наполягають, а радше показують приклад.

Мені це під силу, бо я дорослий душею, а якби я був дитиною — напевно б користувався поблажливістю.

Але Марі — інша справа. Таких серйозних дітей мало, хоч вона й трохи примхлива.

Перший город уже оброблений, тож тепер ми працюємо на іншому.

Незабаром час сіяти, тому головна справа — підготовка ґрунту.

Збирання і догляд за врожаєм доручено дорослим. Дітям це ще рано, бо можна зіпсувати.

Отже.

Я, Марі, Марон, Ред і Роуз — п’ятеро, як завжди, старанно працюємо на городі.

— Фух! Тут уже майже закінчили!

Марон весело вигукнула.

Каштанова дівчинка, що завжди всміхається, навіть із замурзаним обличчям виглядає свіжо.

Ми вже кілька місяців разом, тож я добре звик до неї.

Просто поговорити — вже не проблема.

Хоча іноді я трохи нервую.

— Що робитимемо далі?

— Ми думаємо піти в ліс збирати дикі рослини.

Ви двоє вже закінчили роботу, вам можна відпочивати! Дякуємо!

— Серйозно? Я допоможу.

— Ні, не варто вас затримувати.

Сіон і Марі добрі, але ви ж діти володаря земель, тож треба поводитися відповідно!

Вона говорить, як подруга, але все ж тримає межу.

Якщо розмити межі, стосунки розпадуться.

Важливо чітко визначити свою позицію, але дітям це важко зрозуміти.

Можливо, Марон насправді досить розважлива.

І Марі, напевно, у душі думає так само.

— Тоді приберемо інструменти!

Марон широко усміхнулася і кинулася швидко прибирати інструменти.

Я теж зібрав мотики, кошики та інше.

— Ось так!

Ред сяяв бадьорою усмішкою.

Цей хлопець, якось так, дуже запальний.

В Японії він був би центром класу.

Трохи не до душі. Добрий, але все ж.

— Привіт.

— Як справи? Звик до роботи?

— Досить звик. Хоча тіло ще болить.

— Ха-ха! Селяни працюють важко, нічого не поробиш.

Хоч вони діти, у них є робота.

Мало часу на ігри, кожен день важкий.

Але вони не показують труднощів.

— Нелегко вам — увесь час працювати.

— Та ні, це нормально. Я навіть не проти роботи на полі.

Хочу сам усе робити від початку до кінця, але ще не дозволяють. Скоріше б стати самостійним.

Тоді зможу полегшити життя родині.

— А… у вас важке життя?

— Ні, живемо нормально.

Але хочеться, щоб було ще краще.

Володар земель дуже добре ставиться, скарг немає. Це не лестощі.

Ред поспішно додав.

Незважаючи на вигляд, він уважний.

До речі, популярні в класі люди завжди були хорошими.

Вони сяяли так, що до них було важко підійти.

— Немає скарг, просто хочу кращого життя. Ось і все.

— Зрозуміло...

Якщо я стану володарем земель, доведеться піклуватися про таких людей.

Відповідальність велика. Помилка — і життя стане важким.

Мабуть, треба вже зараз про це думати.

Але, здається, це не для мене.

— Я піду туди. Побачимось пізніше.

— Гаразд, до зустрічі.

Після прощання з Редом підійшла Роуз, ніби за чергою.

Вона поставила руки на стегна і гордо випрямилася.

До речі, з тієї трійки Роуз, здається, найстарша.

Марон сім років, Ред шість, він того ж віку, що й я, а Роуз — вісім.

Вона того ж віку, що й Марі.

Вона піднесла тильну сторону руки до рота і почала говорити вишукано.

— Сіоне, як твої справи?

— Ахах, все гаразд. Почуваюся добре.

Я мимоволі усміхнувся.

— Ой, я щось смішне спитала?

— Ні, просто всі турбуються про мене, і мені це приємно.

— Я ж зовсім не турбуюся. Просто, знаєш!

Якщо вже братися, то краще всім разом старанно працювати, тоді справа піде швидше!

Тож я просто знехотя до тебе звертаюся, от і все.

— О, дякую тобі.

Я щиро подякував.

— ...О-о, коли дивишся так прямо, мені стає ніяково.

Мабуть, вона сором’язливіша, ніж здається.

Роуз поводиться трохи дивно, але вона дуже далекоглядна і уважна.

Просто вона не дуже відверта: коли їй дякують, вона відводить погляд, ніби збентежена.

Роуз різко відкинула довге волосся і приховала свій вираз обличчя.

— В будь-якому разі, сьогодні ми майже закінчили роботу.

Якщо є якісь питання, запитуйте.

— Питання... не обов’язково про роботу?

— Так, все, що завгодно.

— Тоді питання: біля нашого дому є озеро, так?

Кулі світла там бачила тільки ти, правда?

— Ах, про це. Так, бачила. Але Ред і Марон, здається, ні.

Я вже чув про це від Марі.

Діти, які бачили кулі світла на озері, це, виявляється, Роуз і компанія.

— Як саме ти їх бачила?

— Тьмяно, ніби дивишся на далекі багаття.

Виявляється, у мене, Марі і Роуз різне сприйняття.

Я бачив їх чітко, як звичайне світло.

Марі бачила їх мерехтливими, ніби іноді з’являлося звичайне світло.

Роуз бачила слабке світло, але факт, що вона бачила, безсумнівний.

Різне сприйняття, так?

Якщо так подумати, то ті, хто бачить краще, мають більший потенціал сприйняття магічної сили.

У вигаданих світах зазвичай ті, хто краще бачить, мають більший талант.

Але робити такі висновки одразу — небезпечно.

Бо взагалі немає жодної інформації про магію.

Я стану першою людиною в цій справі. У мене є таке тверде рішення.

Це означає, що ніхто, крім мене, не знає про це.

Якщо я прийму рішення, то воно буде остаточним.

Навіть якщо я помилюся, ніхто не виправить мене.

Тому потрібно бути обережним. Лише після того, як буде достатньо доказів, варто щось остаточно визначати.

— І що з того?

— Ні, поки що нічого.

— Так? Але той феномен був дивним, і тим, хто його не бачив, важко повірити.

Марон і Ред теж ставилися до цього з недовірою, можна сказати, не вірили.

— Якщо не можеш сприйняти, то нічого не поробиш.

— Так, я розумію. Просто думаю, що в світі є дивні речі.

Не обов’язково, щоб мені вірили. Адже ти і Марі бачите це.

До того ж це трохи особливе відчуття, і воно мені подобається.

Цікаво, Роуз — це амбіційна дівчинка?

Або вона просто вважає себе особливою і хоче відчувати свою цінність?

В будь-якому разі, такі думки бувають у кожного.

Можливо, вона просто яскравіше це проявляє.

Інших вона не зневажає, тож сама така думка — не біда.

Хоча це не моя справа судити зверхньо.

Я хоч і дорослий душею, а за віком — наймолодший.

Якщо висовуватимуся, ображу гордість старших.

Потрібно бути обережним. Діти дуже чутливі до такого.

Сестра відкрита і проста, тому у неї таких проблем немає.

Мало хто може легко сказати, що він спортивний, але не дуже розумний.

Слова можна сказати будь-які, але справді так думати важко.

Кожен хоче вірити, що він здібний, має багато можливостей і кращий за інших.

Не лише діти, а й дорослі.

Прийняти це в дитинстві — нелегко.

Іноді мені здається, що я занадто скептичний.

Досить думати про це.

— Роуз, ти теж хочеш стати в селі самостійною?

— Здається, Ред так. А Марон? Вона не говорить про таке.

— Я… ще не знаю. Але хочу спробувати багато чого.

Її думки, мабуть, близькі до Марі.

Мені подобаються такі люди.

— Роуз, ти дуже серйозна.

— Якби я була серйознішою, у мене були б більш чіткі думки. Я ще не доросла.

— Так? Мені подобається твій підхід. Хочеш спробувати багато чого — це означає, що хочеш багато дізнатися і навчитися.

Я думаю, ти вже досить серйозна.

Роуз дивилася на мене з подивом.

Ой, я ж говорив зверхньо.

Я мимоволі почав потіти від нервів, але Роуз усміхнулася радісно.

— Так, є й такий погляд... Ха-ха, дякую, Сіоне.

Вона здавалася дорослою — як на восьмирічну, дуже спокійною й врівноваженою.

У ній була якась вроджена шляхетність, і я не міг відвести від неї очей.

Раптом Роуз ніби згадала щось і сказала:

— Ой, ми так заговорилися. Здається, інші вже закінчили прибирати.

— Пішли й ми, Сіоне?

— У-у, так.

Раптом Роуз ніжно погладила мене по голові, усміхнулася лагідно і взяла за руку.

Якось по-сестринськи. Хоч вона й старша, це не дивно.

Ми попрямували до решти.

Раптом Марі кинулася до нас і різко схопила мене за руку.

— Т-триматися з Сіоном за руки — заборонено!

— Ой, але ж Сіон не твоя власність, Марі. Тримаючись за руки — нічого страшного, правда?

— Ще й як страшно!

— Хіба?

Роуз і Марі одночасно подивилися на мене.

Один погляд був як «ти ж знаєш, про що я» — трохи загрозливий.

Другий — «а як ти?» — з цікавістю.

Гей, як ми раптом опинилися в такій ситуації?

Ред і Марон, здається, не дуже розуміли, що відбувається.

Хм, це, мабуть, той випадок.

Від цього вибору залежить подальший шлях.

Треба обирати обережно. Це переломний момент.

Хоча, ні, мабуть, це перебільшення.

Адже триматися за руки — це ж нормально.

Ми ж діти.

Можливо, у Марі занадто сильна власницька натура.

Я теж люблю сестру, але Марі надто вже до мене прив’язана.

Мабуть, варто дати їй трохи відпустити мене.

Отже,

— Ну, якщо сестра так каже, мабуть, краще не триматися.

Ось до такого висновку я дійшов.

Адже сестра дивиться на мене, ніби ось-ось заплаче.

Вона спочатку сердито дивилася, а потім ставала сумною — і я не міг нічого вдіяти.

Почувши мою відповідь, Марі розквітла усмішкою, а Роуз невдоволено надула губи.

— Та-аак, так і є! Сіон саме такий!

Я не зовсім зрозумів, що саме, але сестра була щаслива, тож і добре.

Роуз же дивилася на мене з викликом.

Мені страшно. Що це за стан такий?

— ...Ну, гаразд.

Роуз так сказала, зітхнула, взяла інструменти і почала рухатися вперед.

— П-пішли!

— Т-так, звісно!

Марон і Ред, трохи розгублені, поспішили за Роуз.

Навіть будучи дітьми, вони, здається, щось відчули.

Вибачте, хлопці, що так вийшло.

Я сам толком не розумію, що відбувається.

— Ну ж, Сіоне, повертаймося додому!

Та що ж, якщо моя сестра така щаслива, то й добре.

Марі взяла мене за руку.

Дивлячись у спину сестрі, що радісно йшла вперед, я криво всміхнувся.