Чорний демон-король

1. Перше пробудження

Раптом я прокинувся: у кімнаті було темно.

Що, ще досі ніч?

Та я не бачив жодного кошмару чи чогось такого.

Ну добре, якщо ще ніч, засну знову, завтра ж у школу.

Щойно я дійшов до цієї думки, як відчув щось дивне у своєму тілі.

Чомусь усе тіло неприємно ниє.

Ні, я ж лежу на твердому ліжку, тому й болить у різних місцях.

Не може бути, щоб я міг тут заснути. Що зі мною таке? Невже я так погано спав, що скотився з ліжка? Такого ж у мене за все життя не було…

Зрештою, я вирішив повернутися до ліжка і піднятися… але не зміг.

Я помітив, що моє тіло повністю паралізоване, навіть кінчики пальців не ворушаться.

Невже це те, що називають сонним паралічем?

Це мій перший такий досвід, але хотілося б, щоб це сталося, коли я лежу в ліжку.

Тіло не слухається, зате твердість підлоги відчувається чудово.

Я трохи розгубився, але поки роздумував, очі звикли до темряви, і навколишнє поступово проявилося.

…Де це я?

Тут я нарешті зрозумів: я спав не у своїй кімнаті.

Голову я теж не можу повернути, тож оглядаю все, що видно, лише очима.

Це була порожня, безлика кімната.

Здається, я лежу на якійсь платформі посеред кімнати, а в цій кімнаті площею приблизно десять квадратних метрів немає нічого, крім неї.

І жодних дверей, принаймні в межах видимості, не видно.

Може, мене замкнули в цьому просторі без жодної шпарини? Ця жахлива думка миттєво промайнула в голові.

Та що ж це таке, справді, де я опинився і як я потрапив у цю ситуацію?

Хотів би вважати це страшним сном, але свідомість уже ясна, тіло відчувається, і я не можу заперечувати, що це відбувається наяву.

Ось, трохи згадую… Я спав не вдома, а в школі. Так, після уроків я був у клубній кімнаті.

Попри цю здоровенну статуру і лиховісне обличчя, я належу до літературного клубу.

Сьогодні в клубній кімнаті, де членів не так уже й багато, я збирався писати свою улюблену легку новелу, сповнену підліткового пафосу. Ні, не так. Тоді було незручно: ми з Шірасакі залишилися вдвох.

І раптом різко заболіла голова… і, мабуть, я втратив свідомість.

Смутно пригадується, як я схопився за голову від раптового болю і впав зі стільця.

Таке драматичне падіння, мабуть, налякало Шірасакі, що сиділа прямо переді мною. До речі, чи хтось сповістив мою родину?

Якщо я втратив свідомість у клубі, то, може, я в лікарні?

Ні, яка лікарня: хворих не кладуть на таку тверду платформу, навіть у польовому госпіталі так не роблять.

Тоді, може, мене вважають мерцем і вже готують до морга?

Мерців же хоча б кладуть на матрац. Та що я несу, це вже занадто далеко, такого не буває.

Але, з іншого боку, «такого не буває» якраз і описує мою теперішню ситуацію. Як же я тоді тут опинився?

Може, мене викрали?

Звісно, моя родина звичайна, як і будь-яка інша: тато працює держслужбовцем, мама домогосподарка. Жодної таємничої історії походження немає: я не спадкоємець якогось концерну і не принц якоїсь країни. Незвичайна лише зовнішність батьків.

Та, може, це якась помилка… але ці сумбурні думки раптом урвалися.

Ой, як яскраво!!

Раптом кімнату залило світло.

Від такої різкої зміни світла й темряви мої очі на мить перестали бачити.

Але за десяток секунд очі звикають і до яскравості, однак зміни в цій кімнаті були не лише в цьому.

Я відчуваю чиюсь присутність.

Це вже не просто невловиме відчуття: до вух долинає крок, підошви б'ють по твердій підлозі й відлунюють.

Те, що хтось прийшов, означало: я був замкнений не в повністю герметичному просторі.

Але це полегшення миттю зникає.

Бо людина, що влетіла в моє поле зору, мала надто дивний вигляд.

На ній був білий плащ, наче мантія, а голова вкрита капюшоном.

Якби тільки це, було б ще нічого.

Біла маска на обличчі: одного погляду на неї досить, щоб моя настороженість миттю злетіла до МАКСИМУМУ.

Це не протигаз, а щось схоже на маску Фантома з опери: проста, але закриває все обличчя, з хворобливо-збоченим дизайном.

Що за… Ці типи точно небезпечні.

У полі зору троє, усі в однакових білих мантіях і білих масках.

Вони що, якась секта чи що?

Але моє тіло досі скуте, очі лише нервово бігають, я не можу поворухнути навіть пальцем і навіть стогону з себе не можу видати.

Холодний піт збігав по щоці.

Чогось я не розумію, але явно опинився в безвихідній ситуації.

— Зачекай, він прокидається.

Несподівано одна з масок щось пробурмотіла.

— Не хвилюйся, я все одно продовжую роботу.

Інша маска відповіла на це.

Я й без того був на межі відчаю, а тепер мене штовхнули ще глибше в безодню.

Бо слів, які говорили ці маски, я зовсім не розумів.

Принаймні це не англійська чи китайська, які я хоч трохи знаю.

Хоча мої оцінки з англійської були лише середніми, тож, можливо, я просто не розібрав сильного акценту.

Принаймні, схоже, що з ними японською не домовитися.

Маски, не звертаючи на мене жодної уваги, а я вже майже панікував, продовжували розмову.

Розмова раптом урвалася, і я побачив, як одна з масок дістала звідкись білий обруч.

Схоже на кільцеву лампу, подумав я, але звісно ж, ні.

Але правда й те, що я не розумів, для чого цей обруч без жодних прикрас.

Незнайома річ. Що вони збираються з нею робити, думав я, коли раптом з внутрішнього боку обруча вистрибнула тонка голка.

Їх було сім, я чітко бачив, як вони з клацанням «кшун» вилетіли миттєво.

Небезпечно, подумав я, але водночас відчув лише погане передчуття.

Так само миттєво голки сховалися, і обруч знову став звичайним кільцем.

І тоді маска з обручем понесла його просто до моєї голови —

Е-е, стій, зачекай, стривай, не клади мені на голову таку штуку, з якої вистрибують голки, припиніть, припиніть!!!

Моє тіло не рухалося, голос не слухався, і я міг лише бігати очима й обливатися потом, більше нічого зробити не міг.

Маска, не вагаючись і звичним рухом, надягла обруч мені на голову.

Припиніть, серйозно, припиніть.

Якщо ці голки зараз вистрибнуть, що станеться з моєю головою?

Такої довжини, без сумніву, вони дістануть до мозку, та ще й усі сім.

Помру, точно помру.

Жах смерті обрушився на мене зненацька, але я не міг ані чинити опір, ані жалюгідно волати й тремтіти, мені навіть на це не дозволили.

Це зайняло лічені секунди: обруч уже був установлений на моїй голові.

Припиніть, будь ласка, припиніть——

Слів не вийшло, а над моєю головою безжально пролунав звук «кашун».

На цьому я втратив свідомість.