Пролог
Там був білосніжний простір.
Стіни з чотирьох боків були пофарбовані білим без жодного шва, вівтар посеред кімнати теж був білий, наче зі згущеного снігу, а світло, що наповнювало залу, сяяло білим.
— Принесіть дари.
Звідкись, ніби нізвідки, по всій кімнаті розлігся голос.
Двостулкові двері були розчинені, і з темного коридору за ними до кімнати йшов ряд людей. Як і біла кімната, ці люди були вдягнені суцільно в біле.
Їхні тіла вкривали чисті білі ряси без жодної плями, обличчя закривали білі маски, і не було жодної ділянки шкіри, що оголювалася.
У їхніх руках були білі скриньки, великі й малі; разом шість скриньок внесли до кімнати. Чи були ті скриньки «дарами», неясно, але вони швидко поставили їх на відведені місця і так само вийшли з кімнати.
Коли великі двостулкові двері зачинилися, одразу пролунав звук замка, що відлунав у безгучній білій кімнаті.
— Все готово.
Чоловік, що спостерігав усю цю послідовність дій з сусідньої кімнати, задоволено пробурмотів.
Він теж був одягнений у білу рясу, подібну до тієї, що була на тих, хто ставив скриньки, але маски на обличчі не мав. Його глибоко зморщене від віку обличчя було відкрите.
— Починаймо.
На ці слова старого чоловік у білому, що стояв позаду, дав знати про згоду.
— «التنين الاسود تقديم إستدعاء الروح باب ربط العالم المختلفة» — читання закінчено, відкриваю ворота —
Старий заплющив очі й тихо слухав голоси, що перелітали за його спиною.
Відомо, що світла в білій кімнаті з вівтарем так багато, що, якщо дивитися туди просто, можна осліпнути, тож старий бачив лише темряву під власними повіками.
Галаслива кімната згодом знову поринула в тишу.
— Успіх.
Коли старий пробурмотів це, звідусіль почулися тихі вигуки радості й полегшення.
— Приступайте до обробки.
Щойно він це сказав, чоловіки в білому знову рушили колоною коридором до білої кімнати з вівтарем.
Вони чули голос старого, що лунав звідусіль, і кожне його слово запам'ятовували, не пропустивши й літери.
— Чоловік, сімнадцять років, учень —
Старий почав називати персональні дані таємничої особи.
Однак здається, що вони розуміли, про що йдеться, бо жодного збентеження не було й на їхніх обличчях.
— Його ім'я — ф-ф, к-хе, ха-ха-ха…
Щойно старий збирався назвати ім'я чоловіка, чиї дані щойно перелічував, як раптом пролунав сміх.
— Ха-ха-ха-ха!
Старий реготав, мабуть, сталося щось непередбачуване. Чоловіки не зупинялися, але в повітрі явно витав тривожний настрій.
Проте чоловіки все ж дійшли до пари дверей по обидва боки від білої кімнати з вівтарем і вправно почали їх відмикати.
— Прошу вибачення, панове, але це ім'я вийшло надто вже доречним.
Старий промовив це і водночас глянув на картину, що відкрилася в кімнаті.
Як і раніше — та сама біла кімната незайманої чистоти.
Проте скриньки, які вони принесли, безслідно зникли, а замість них на білому вівтарі лежала оголена людина.
Чорноволосий чоловік; його зовнішність збігалася з тим, що розповідав старий.
І старий знову назвав ім'я цього чоловіка.
— Його ім'я — Чорний демон-король.
Він відчув м'яке світло крізь повіки, і в голові затеплилася туманна свідомість.
Він згадав, що глибоко спав, і помітив, що тіло огорнуте теплою ковдрою.
Вставати хотілося, але піднятися з цього зачарованого теплого ліжка він ніяк не міг наважитися.
Ще трохи так полежати… ще хвилин п'ять…
— Вставай!
Крик — і моє тіло безжально обливає люта холодина.
Від такого раптового холоду я, не витримавши, підскочив.
— Ух-ух! Що, напад ворога?!
— З ким ти там воюєш?
Холодний голос — і перше, що потрапляє в поле зору, це обличчя, яке я знаю краще за будь-яке інше на світі. Щойно я його впізнав, туманна сонливість у голові миттєво зникла.
Прощавай, світе снів, доброго ранку, реальносте.
Я лежав на ліжку, з якого зірвали ковдру, у трохи розкиданій кімнаті, а переді мною стояла жінка.
Блискуче довге чорне волосся, біла шкіра без жодної плями, гарні риси обличчя, високий ніс, свіжі губи, стиснуті в одну рівну лінію, і тонкі брови, гостро зведені вгору, — усе це трохи натякало, що вона трохи сердита.
Її гордовитий, але гострий погляд… Чи вважати його страшним, чи красивим, — тут думки розійдуться, та в будь-якому разі ніхто не заперечить, що її обличчя більш ніж гарне.
До цієї краси додавався зріст майже сто вісімдесят сантиметрів.
Стрункі довгі ноги, талія з вигином… а груди, що випинали фартух знизу, наполегливо заявляли про свою величезну присутність.
Таку пропорційність, немов поєднання моделі й глянцевої ідолки, неодмінно помітить кожен чоловік, якщо він не є затятим прихильником лолі, гомосексуалом чи імпотентом.
Але як би гарно вона не виглядала і яким би чудовим не було її тіло, воно ніяк не зворушує мої еротичні почуття, бо
— Доброго ранку, мамо.
Адже вона — моя рідна мама.
— Доброго ранку. Вставай уже, всі вже сіли за стіл.
Сказавши це, мама вийшла з кімнати, залишивши двері навстіж.
— Зачиняй двері… холодно.
Я глянув на годинник: шоста пятдесят.
Для старшокласника, який не має ранкових тренувань, це, мабуть, достатньо рано для підйому.
Раз уже мене розбудили, заснути знову було б неможливо.
— Ну, встану й піду збиратися.
Так почався і сьогодні мій, Куроно Мао, буденний і мирний день.
Переодягнувшись у шкільну форму-гакуран, що є ознакою старшокласника, я вийшов зі своєї кімнати на другому поверсі.
На першому поверсі в умивальні я вмився, почистив зуби й довів себе до ладу, а потім пішов снідати у вітальню.
Як і казала мама, за обіднім столом уже сиділи дві маленькі тіні.
— Доброго ранку.
Коли я заговорив, вони помітили мене й обернулися.
— Доброго ранку.
Один — тато.
Мама, яка й досі виглядає на тридцять з чимось і є досить вродливою, дивує друзів і знайомих, але зовнішність тата йде ще далі.
Ніхто не засумнівається, що йому років двадцять; до того ж через дитячу статуру, зріст менше ста шістдесяти сантиметрів і дитяче обличчя, він радше схожий не на чоловіка середнього віку, а на хлопчика.
Дивно, що з тілом цього тата: воно не тільки не старіє, а ніби час у ньому зупинився.
Думаю, коли я закінчу школу, поруч із цим татом мене точно сприйматимуть як старшого.
До речі, я зовсім не схожий на цього тонкого, ніжного на вигляд батька, бо вдався в маму.
Мамин високий зріст і гострий погляд повністю дісталися мені, і при зрості сто вісімдесят три сантиметри моє обличчя має похмуре, люте вираження, немов у демона.
Зріст — це добре, але шкода, що я не отримав татового обличчя, миловидного хлопчика.
Через цю звірину пику люди лякаються мене, навіть коли я нічого не роблю…
— Доброго ранку, Мао.
За обіднім столом сидить ще одна людина: моя сестра Мана.
На відміну від мене, сестра схожа на тата і є справжньою милою красунею: мала, тендітна, ніжна, з тих дівчат, яких хочеться берегти.
Хоча вона вже студентка, їй пасує дівоча зачіска з чорними хвостиками, і виглядає вона чудово.
— Сьогодні знову обід приготувала?
— Ну… так.
Вона ледь помітно зашарілася й тихо відповіла, і хоча це моя сестра, мене це зачепило.
Але прихильність, яку вона таїть у своєму серденьку, спрямована не на мене, а на нового хлопця.
Як і тато, вона майже завжди має незворушний вираз обличчя, тож змінюється вона помітно лише тоді, коли йдеться про цього першого в її житті хлопця.
Ну, мабуть, вона щаслива, а стосунки для мене поки що справа далека.
Нічого, колись і в мене з’явиться дівчина, напевно, точно, певно, хочеться вірити.
Із трохи тривожним відчуттям у грудях я швидко доїдаю рис, місо-суп і решту страв, що чекали на столі, і встаю з-за столу.
— Уже йдеш?
На запитання сестри я, накидаючи пальто, відповідаю:
— Дощ іде, сьогодні поїду автобусом.
— Так, зупинка ж далеко.
Сестра ще минулого року ходила до тієї самої школи, тож добре знає, скільки часу займає дорога з дому автобусом.
Якби я міг їхати на велосипеді, то вийшов би трохи пізніше і все одно встиг би, але коли дощ так рясно зливає, доводиться відмовитися від цієї думки.
— Ось обід, не забудь.
— Угу, дякую.
Я беру обід у мами, акуратно кладу його в сумку, щоб не помялося, і йду до передпокою.
— Я пішов.
Голоси трьох членів родини провожають мене, і я роблю крок назовні, де ще відчувається прохолода.
Я виходжу на зупинці біля школи, але звідти до будівлі треба перейти ще один світлофор.
Тримаю розкриту парасольку, по якій б’ються великі краплі дощу, і разом з іншими учнями, які так само вийшли з автобуса, стаю поруч на перехресті й чекаю, поки загориться зелене.
Інші учні, які йдуть пішки, теж застрягають на червоному, який ніяк не змінюється, і натовп дедалі густішає.
Серед цього натовпу я раптом помічаю одну школярку.
Через її мініатюрну й тендітну статуру темно-синя парасолька в її руках здається надто великою.
Серед багатьох учнів вона ніби могла б загубитися, але її характерне світло-каштанове довге волосся вирізняється і впевнено заявляє про її присутність.
Поруч із нею стоїть, мабуть, її однокласниця, і вони мило розмовляють; мені незручно перебивати їх, але
— А.
— Ну.
Раптом наші погляди зустрічаються.
Милі круглі очі, обрамлені довгими віями, — це очі-чарівниці, які одним поглядом викликають у чоловіка бажання захистити.
Чітко окреслені риси обличчя, бездоганно біла шкіра без жодної плями, прямий ніс і маленькі, але свіжі губи: у її обличчі не знайти жодної вади, яка б псувала красу.
Довге світло-каштанове волосся, що струмує, мов шовк, тонка, але по-жіночому чітко окреслена фігура, а шкільна форма матроски підкреслює її охайність.
Вона втілює один з образів ідеальної красуні, яку людина може собі уявити, і її краса настільки бездоганна, що ні до чого причепитися.
Я розумію, що вдавати, ніби не бачу її, не можна, і справа не в тому, що вона ідеальна красуня, а набагато простіше: ми знайомі.
— Доброго ранку, Шірасакі.
Я набираюся рішучості й вирішую привітатися з Шірасакі Юріко, моєю товаришкою з літературного гуртка.
— Ой, д-доброго ранку, Куроно…
У літературному гуртку небагато людей, звісно, ми з нею знайомі й не раз розмовляли, але за стосунками ми більше, ніж знайомі, та ще не друзі.
Тож більше з нею тут говорити вже нічого: я привітався, ввічливість дотримано, тепер нехай вона просто повернеться до розмови зі своєю подругою, яка поруч підозріло дивиться на мене.
Але,
— …
Чи щось сталося? Шірасакі стоїть переді мною і не рухається.
Та вона нічого не говорить, і між нами тягнеться мовчазна напруга.
Через різницю в зрості майже тридцять сантиметрів я мимоволі дивлюся на Шірасакі згори вниз.
Може, зі сторони здається, що я допитую Шірасакі?
— Е-е, та сьогодні…
— Ходімо, Юріко!
Мені здалося, що Шірасакі хотіла щось сказати, але її подруга потягла її за руку, і вони, перейшовши дорогу на зелене, яке вже давно горіло, розчинилися в потоці учнів.
— …Що таке? Сьогодні в гуртку щось є?
Особистих справ Шірасакі мені розповідати не стане, тож якщо щось і є, то стосується гуртка. Може, сьогодні його взагалі не буде?
— Ну й добре, там і побачимо.
Та після того, як подруга Шірасакі кинула на мене такий ворожий погляд, моє скляне серденько трохи тріснуло.
Втім, я й так здогадувався, бо Шірасакі майже не дивилася мені в очі і привіталася так незграбно, що…
— Мене, мабуть, таки не люблять…
Я не сказав би, що уроки нудні, вони не настільки нецікаві, щоб так твердити.
Якщо розумієш матеріал досить добре, то зміст уроку не вислизає з голови, а може, навіть знаходиш у предметі якусь втіху.
Проте коли накопичується втома, усе, що говорить учитель, звучить як суцільні гіпнотичні хвилі.
— Гей, Куроно, дай переписати конспект.
Втім, цього разу «відповідальним за сон» був не я, а мій друг.
— Добре, але спати без перерви аж до четвертого уроку — це вже занадто.
Роздратованим тоном я простягаю йому зошит, де точно переписано записи з дошки з класичної японської мови.
— Дякую! Але вчора я, як на зло, не спав усю ніч, тож заснути — ну, це ж зрозуміло, та й годі.
Цей хлопець, анітрохи не картаючись, розсміявся: «Ха-ха». Це один із моїх небагатьох друзів, Сайка Йота.
Четвертий урок закінчився, зараз обідня перерва, і я підсуваю свою парту до парти Сайки позаду, щоб пообідати.
— Ну що, вчора вночі закінчив?
— Ох, з цим індивідуальним маршрутом і справді важко: думаєш, достатньо просто підняти прихильність, а виявляється, спершу треба підняти прихильність інших героїнь, щоб та головна почала ревнувати…
Ті, хто хоч трохи знається на цьому, з його слів уже зрозуміють, про що він говорить.
Якщо коротко, він розповідає про проходження любовного симулятора, у який за формальними правилами не можна грати тим, кому не виповнилося вісімнадцяти.
— Ну-у, от так і затяглося, і ще я, перервавшись, дивився нічне аніме в прямому ефірі, а воно з'їло цілу годину.
Сайка середньої статури, окулярів не носить, тож зовні він зовсім не схожий на типового фаната, але всередині він такий, як ти вже чув.
Його захоплення не таке вже й запекле, але й поверхневим його не назвеш: він досить серйозно цим цікавиться.
Та й сам я, хоч і не такий, як Сайка, цілком підпадаю під це поняття.
Адже жанр, у якому я пишу для літературного гуртка, не серйозна література і не детектив, а так звана лайт-новела.
— Нічні аніме ж можна й записом дивитися, хіба ні?
— Ні-ні, аніме обов'язково треба дивитися в ефірі, тоді й коментарі в чаті жвавіші!
Та-ак, байдуже відповів я і дістав обід.
— Ах, до речі, я ж вранці не встиг спитати: ти сьогодні з Шірасакі йшов до школи разом, так?
— Та ні, нічого такого…
— Та годі тобі, Куроно, оця твоя гра в бовдура…
Яка ще гра? Я не з тих нікчемних типів, які щодня працюють над образом, щоб здаватися цікавішими.
— Я ж бачив, як ви двоє дивилися одне одному в очі перед світлофором, от же ж! Ой, як заздрю, це ж рівень івент-CG з еротичної гри! Я теж хочу таку івент-сцену пережити в реальному житті!
— Заспокойся, ми з Шірасакі просто в одному клубі, а не в такому стосунку, як у сценарії еротичної гри.
— Ну-ну?
Що це за підозрілий погляд, якого ти навіть не намагаєшся приховати? Ти так перебільшуєш, що мені ледве не мариться чорна спіраль за твоєю спиною.
— Головні герої, знаєш, усі так кажуть! Я звичайний старшокласник, у дівчат я ніколи не мав успіху, з тією дівчиною в мене нічого такого, — а по ній же видно, що героїня до тебе на сто відсотків симпатизує!
— Ну то заспокойся, не змішуй реальність із фантазією.
— Ще раз кажу: ніяких таких «фірмових» подій між нами немає. Ми не дружили з дитинства, не давали одне одному важливих обіцянок, вона не приходить вранці будити мене сумлінно, хоча ми не пара, і ми не обідаємо разом на даху, хоча в нас різні класи.
— Мовчи вже! Опинитися вранці з Шірасакі, справжньою красунею, в одному кадрі на шкільній дорозі — та це вже сама по собі надто смачна ситуація, розумієш?!
— І ти при цьому нічого не відчуваєш? Ну ти ж чоловік, що з тобою? Звичайний старшокласник жодної точки дотику з дівчатами не має!
— Е-е, ну це…
Може, так і є, якщо подумати.
Хай мене бояться чи ненавидять, але вже те, що я можу вранці привітатися з Шірасакі, яку всі визнають красунею, це, мабуть, уже велике щастя.
Та й я, якби не був у літклубі, не мав би жодних точок дотику з дівчатами, імен однокласників майже не пам'ятаю і привітатися як слід ні разу не пригадаю.
— Стривай, а Сайка ж теж не такий, що зовсім не може говорити з дівчатами.
— Ти ж у футбольному клубі, то з тією милою менеджеркою, певно, хоч про щось та розмовляєш?
— Дурню! Вона вже зустрічається з капітаном! І це вже третій її хлопець відтоді, як вона вступила до школи! Ой, не хочу чути живих дівочих історій про кохання!!
— Та ти капризний, їй-богу. Вона ж миловида, то хіба погано?
— Дурню! Дівчина, яка відбиває чужих і сама дається відбити, — не героїня! Таке можна побачити хіба в жорстоких еротичних іграх та в денних мелодрамах!!
— Добре-добре, я й так розумію, що ти хочеш сказати, тож заспокойся. Для початку сідай спокійно на стілець, гаразд?
Фу-у, нічого не вдієш, — говорило його обличчя, коли Сайка важко плюхнувся на свій стілець.
Якби він і далі так розпалювався, то неприємно став би центром уваги всього класу.
— Ну, якщо вже дівчина з хлопцем не годиться, то Шірасакі теж відпадає, еге ж.
— Ой, серйозно?
Я підпер щоку рукою, трохи відсторонено глянув у вікно і почав пояснювати Сайці.
— Шірасакі, знаєш, добра дівчина: навіть зі мною, таким, як я, вона ставиться без жодної гидливості.
Правда, очей вона не піднімає, але принаймні відверто не уникає, і то добре.
— Ти ж з обличчям страшний, та й здоровенний.
— Так, але це мене трохи гризе, тож далі не треба, прошу.
— Окей, ну і?
— Ось у чому річ: ти справді гадаєш, що біля такої Шірасакі немає жодного хлопця?
Це ж очевидно: не буває такого зручного сценарію, щоб вона була добра лише до мене. Та й взагалі, якщо вона справді добра, зичлива дівчина, то чому її доброта спрямовувалася б лише на одну конкретну людину?
— Ну-у, справді, я бачив, як Шірасакі розмовляє з різними симпатичними хлопцями.
— От бачиш, я для неї лише один із знайомих, з якими вона іноді розмовляє. Тих, із ким їй, либонь, ближче, — на обох руках не перелічити.
— Ех, отакий він, реальний світ: красуня теж людина, і коли навколо хороші хлопці, то, звісно, вона з кимось зустрічається.
— Ото ж бо, Шірасакі давно мала б мати хлопця, а то й двох, це ж природно —
— Немає.
Те, що перервало мою репліку, було не Сайкою. Точніше, якщо цей тип раптом видає такий миловидний голос, я не впевнений, що ми зможемо далі дружити.
Ні, ні, це не так. Цей голос… якщо я не помиляюся, то ж…
— Та в мене ж немає хлопця.
— Ш-Шірасакі…
Чому вона тут? І саме зараз, у такий момент?
Я ж щойно казав, що ми не з тих, хто разом обідає на даху під час перерви. А вона прийшла до мене аж із сусіднього класу, такого ще не було.
Та що це зі мною таке? Чому я почуваюся винним? Серце калатає, і я чітко відчуваю, як по обличчю стікає холодний піт.
Стоп, спокійно. Я ж не сказав про Шірасакі нічого поганого, це точно!
— Ну… вибач, що я таке ляпнув.
Але я вже вибачався.
Так, ну, добре. Вигадувати чужі стосунки і говорити про них за спиною — це ніяк не витончено, а якщо людина сама це почула, нічого іншого, окрім як вибачитися, тут не залишається.
— Ой, я не сердита, не подумай. Вибач.
— А, ну добре, якщо так… то гаразд.
Ні, ну яке тут «добре», атмосфера ж точно не та. Сайка вже перетворився на статую і демонстративно не має до всього цього жодного стосунку.
Схоже, вона не розлючена, але й не в захваті. Це відчувається.
Однак раз вона сама так сказала, краще не розвивати цю тему далі.
— Ну, гаразд… Ти щось хотіла?
— Так, я… вранці забула сказати.
Як би там не було, від самого її появи вона так і стоїть, опустивши голову, і я не бачу її виразу обличчя. Тож краще не гадати, що в неї на душі, а зосередитися лише на розмові.
Судячи з її слів, вранці справді було якесь повідомлення для мене.
— Сьогодні на тренуванні буде важлива нарада… Обов'язково приходь.
— Нарада? Ага, зрозуміло, добре.
Вчора після розходження про це ніхто нічого не казав… Ну, але раз вона спеціально мене попередила, значить, є якась термінова причина.
Зрештою, мій план піти сьогодні на тренування не змінюється.
— Ну, тоді… я чекатиму.
— Ага, дякую, що поклопоталася.
Так коротко і по-діловому розмова закінчилася, і Шірасакі швидко вийшла з класу.
Втім, коротка і ділова розмова з нею — це завжди так.
— Ох, красуні справді мають якусь дивну силу!
Той бездушний друг, який до цього мовчав, нарешті ожив.
— Сайка, ти б міг якось мене підтримати, га?
— Та ну, це ж неможливо, я ж її взагалі не знаю.
— Але все, схоже, владналося, і добре!
«Владналося», кажеш? Та мій рейтинг у її очах, мабуть, щойно впав до нуля.
— До речі, Шірасакі сказала, що хлопця немає! Пощастило, Куроно! Є шанс!!
— Ну ось, знову ти до цього повертаєшся.
— Адже коли говоримо про старшу школу, то головне — любовні пригоди!
— Ти ж казав, що не хочеш «реальних» стосунків?
— Добре, у мене теж з'явився азарт. Слухай, Куроно, познайомиш мене з Шірасакі!
— Ти мене підтримуєш чи сам хочеш з нею зустрічатися? Визнач уже, що саме?
Тільки це можу сказати: за нинішніх знайомих стосунків мій рівень спілкування недостатньо високий, щоб знайомити когось зі своїми друзями. Тобто, за моїм статусом, познайомити Шірасакі із Сайкою просто неможливо.
— Краще давай швидше їсти обід, га?
— І то правда, обідня перерва коротка. Ех, було б добре, якби перерва тривала години дві…
Поки я напружено розмовляв із Шірасакі, потягнувся до коробки з обідом, що так і лежала на парті.
Варто було відкрити кришку, і мав би чекати звичайний мамин набір страв, на які не треба багато клопоту,
— Що це таке…
На білому рисі з таємничих рожевих пластівців виведено велике серце, яке одразу кидається в очі.
— Е, що це? Це обід Куроно?! Такий відвертий обід із любов’ю я бачив тільки в любовних іграх!
— А, ось воно що…
У цій страві відчувається лише віддане кохання до того, хто її з’їсть, тож вона точно не від мами і не для мене.
— Мамо, ти переплутала мій обід…
Це безперечно зроблений власноруч обід, який сестра приготувала своєму хлопцеві.
Яка прикра помилка! Мабуть, зараз хлопець сестри ковиряється в байдужому маминому обіді.
— Ого, класно! Серце, справжнє серце, ха-ха! Ого-го, як круто!!
Не звертаючи уваги на друга, який безглуздо розійшовся, я з неоднозначними почуттями взявся за сестрин домашній обід.
Але, сестро, це ж, мабуть, занадто важка любов.
Старанно приготований обід я з’їв до останньої крихти, відсидів ще дві години уроків — і настав час після занять.
Без пригод відбувши чергування з прибирання, я вийшов із класу й прямо попрямував до кімнати літературного клубу.
З гуркотом відсунувши розсувні двері, такі ж, як у класі, я ступив до вже знайомої кімнати клубу.
— Е?
Мимоволі з моїх уст вирвався дурний звук, бо в кімнаті була лише одна людина.
Клуб малочисельний, та є й номінальні члени, але ж про збори було повідомлено, і коли я, трохи запізнившись через чергування, прийшов, була присутня лише одна людина. Це дивно.
Я вже уявляв, як голова клубу і кілька старших товаришів, як завжди, сидять, базікають і ліниво чекають, — але ця картина так легко розвіялася.
А до того ж я навіть не припускав, що єдиною присутньою тут буде Шірасакі.
Навіть сидячи до дверей спиною, її характерне льняне волосся я впізнав одразу.
— Ой, Куроно.
— Шірасакі, ти одна?
— М-м, так…
Ось і все, розмову закінчено.
Вона була мила, але її обличчя залишалося незворушним, мов маска, і я не знаходив слів, щоб продовжити розмову.
Чи варто було ще щось казати, я вагався і врешті-решт сів на перше-ліпше місце.
У голові крутилося багато всього, та з вуст не злетіло жодного слова, і від неї теж не чулося ні звуку.
У Шірасакі в руках була книжка в милій обгортці, тож і я, наслідуючи її, витяг із сумки власноруч написане ранобе, щоб скоротати час читанням.
Саморобна книжечка зі скріплених аркушів формату А4 має відверто домашній вигляд, а на обкладинці написано «Легенда про героя Авеля». Таку пряму назву не знайдеш навіть у сучасних RPG.
Це оповідання я вперше написав у середній школі. Зміст, як і назва, простий: герой Авель вирушає перемогти Владику демонів. Жодних несподіванок, жодної оригінальності, та ще й стиль незграбний. Справжня аматорщина, але я тоді довів історію до кінця, тож вона лишилася мені на згадку.
Сьогодні я думав перечитати її після довгої перерви або, може, написати продовження. Мав купу задумів, тому й узяв із собою, але…
Майже тиша. У кімнаті чути лише вигуки спортивних гуртків, що долітають із майданчика, та шурхіт сторінок у наших з Шірасакі руках.
Через трохи незручну атмосферу текст ранобе, який я щойно розгорнув, майже не лізе в голову.
Що таке? Чому ніхто не приходить? Хіба не мало бути зібрання? Хоч би хто прийшов швидше. Після того обіду мені, чесно кажучи, незручно лишатися з Шірасакі віч-на-віч, і розмова не клеїться.
Ох, справді, ми з Шірасакі ніколи раніше не лишалися вдвох. Завжди між нами хтось був і тримав розмову.
Але ж якщо мовчати далі, це якось мучить. Мабуть, варто щось сказати, нехай навіть трохи недоладно.
Так, ми з Шірасакі обоє належимо до літературного клубу. Жанри в нас різні, але є спільна тема: книжки. Чому б і ні.
До того ж незабаром голова клубу та решта членів гамірно влетять до кімнати, це напевно. Треба лише перекинутися кількома словами в той короткий час. Гаразд, давай.
— Е-е…
Ой, ми заговорили разом!
— Ой, вибач.
— М-м…
Незручно. Ще мить тому ми мовчали, а тепер заговорили в один голос.
— Ти першою скажи…
— Ні, ти перший, Куроно, розкажи.
Шірасакі підштовхує мене, але говорити мені особливо не про що.
— Ну, е-е, всі якісь запізнюються, так думаю.
Нічого безпечнішого не придумаєш, і від цього я сам собі здаюся жахливо нудним.
— А, так, так, я теж…
Та все ж, мабуть, Шірасакі хотіла сказати щось схоже.
— Ні… ні, не так, не те.
— Га?
— Насправді я казала зовсім не це.
Її тиха, спокійна поведінка раптом змінюється.
Не те? Значить, у мене є щось інше, що вона хоче сказати?
— Послухай, послухай…
Наче зважившись на щось, Шірасакі рішуче підводиться з місця.
Вона стоїть і дивиться на мене обома очима прямо. Ті очі, що завжди опускалися й ніколи не шукали мого погляду, тепер ясно втуплені в мене.
У цих милих круглих очах горить сильний вираз, який можна назвати рішучістю.
Її раптова переміна мене трохи вражає, але я намагаюся зберігати спокій.
— Це… неправда…
— Е, що саме?
— Те, що я казала про збори, це неправда.
Слова я розумію, а от для чого вона це каже, не розумію. У голові аж роїться від знаків питання.
— А, он як.
Тільки це й можна сказати. Це не така вже брехня, щоб сердитися, а причини я й гадки не маю. Тепер треба просто чекати, що буде далі.
— Так, тож… ну…
— …
Мовчання затягується довше, ніж я сподівався, і розмова не рушає з місця.
Але зараз, здається, не можна озиватися до Шірасакі. Тож мовчки чекаю.
— Це… я, я…
І нарешті вона промовила:
— Щодо тебе, Куроно…!!
Так, Шірасакі справді це сказала, я був у цьому певен.
— …?
Але я нічого не чую: ні голосу Шірасакі, ні звуків, які мали б долинатиззовні. Нічого.
Чому я нічого не чую? Невже мені раптом луснули барабанні перетинки?
— Ч-що!?
У світі без звуку раптом у моїй голові пронизує гострий біль.
Головний біль мене мучив і раніше, зокрема разом із застудою, але такого сильного не було ніколи. Ні, сам характер болю інший.
Це не просто головний біль. Це щось, що загрожує життю, щось смертельне…
— Га!?
Світ перевертається, тіло пронизує удар і біль.
За кілька секунд я розумію, що впав зі стільця.
Біль не лише не слабшає, а з кожною секундою стає сильнішим, і я не можу підвестися з підлоги.
Мені лишається тільки стискати голову руками й корчитися.
Можливо, я кричу від нестерпного болю, але сам цього не чую.
— Ааа!
Я бачу, як Шірасакі з сльозами на очах, з відчайдушним виразом обличчя, якого я ніколи не бачив, чіпляється за мене.
Мене турбувало не біль і не швидка допомога, а те, що через мене вона має такий страждальний вигляд.
У полі зору, поруч із її заплаканим обличчям, почали миготіти якісь чорні піщинки.
Погано діло, зір теж почав відмовляти.
Ця чорнота незабаром накрила поле зору, мов піщана буря, і стерла її обличчя, таке прекрасне навіть у сльозах, яке мало б бути просто переді мною.
Я нічого не чую, нічого не бачу, навіть не відчуваю, що лежу на підлозі. Я вже навіть не можу сказати, дихаю я чи ні.
Залишається тільки одне певне: біль, що безжально топче мою голову зсередини.
Невже я помираю?
У цій повній темряві, позбавлений усіх почуттів, я нарешті перестаю усвідомлювати навіть власну свідомість.
Не хочу померти…
Це була моя остання думка.
Вітаю, я Хісікаґе Дайрі. Як історія про виклик в інший світ, цей пролог не має особливо несподіваних поворотів. Початок вийшов непомітним, але сподіваюся, що ви читатимете й далі. Чекаю на ваші відгуки, думки та повідомлення про друкарські помилки.
11 жовтня 2011 року
Частину тексту доповнено та виправлено.
5 січня 2012 року
До 11 розділу включно в деяких місцях були помилки в розстановці фуріґани. Їх буду виправляти поступово.
15 квітня 2012 року
Ніраеба надіслав ілюстрації трьох головних героїв. Дуже дякую.
Нижче подано посилання на «Мітемін», де розміщено зображення. Ілюстрації чудові, тож прошу всіх ознайомитися.
http://4530.mitemin.net/i46224/