Мати навчання - Mother of Learning

1. Доброго ранку, брате

Зоріан раптом розплющив очі, бо різкий біль пронизав живіт. Усе тіло ж смикнулося, він скрутився, вдавившись у те, що впало на нього, і враз прокинувся повністю, без жодного сліду сонливості в голові.

— Доброго ранку, братику! — над самим його вухом пролунав надокучливо бадьорий голос. — Ранок, ранок, РАНОК!!!

Зоріан зиркнув на молодшу сестру, але та лише нахабно всміхнулася йому, все ще розтягнувшись на його животі. Вона наспівувала собі під ніс з явним задоволенням і весело болтала ногами в повітрі, розглядаючи велику карту світу, яку Зоріан прикріпив до стіни біля ліжка. Точніше, лише вдавала, що розглядає: Зоріан бачив, як вона краєм ока уважно стежить за ним, чекаючи реакції.

Це було розплатою за те, що він не наклав арканний замок на двері і не поставив навколо ліжка базового сигнального периметра.

— Злізай, — сказав він їй максимально спокійним голосом, на який був здатен.

— Мама сказала тебе розбудити, — буденним тоном промовила вона, і не думаючи зрушувати з місця.

— Не так, вона не казала, — пробурмотів Зоріан, ковтаючи роздратування і терпляче чекаючи, поки сестра розслабиться. Як і слід було очікувати, Кіріель за кілька миттєвостей удаваної байдужості помітно розхвилювалася. Тільки-но вона готова була вибухнути, Зоріан швидко схопив її за ноги й тулуб та перекинув через край ліжка. Вона гепнулася на підлогу з глухим стуком і обуреним вереском, а Зоріан миттєво скочив на ноги, щоб бути готовим до будь-якого удару, яким вона вирішить відплатити. Він зверхньо глянув на неї і пирхнув. — Запам’ятаю це на майбутнє, коли мене знову попросять тебе розбудити.

— Та де там, — зухвало заперечила вона. — Ти завжди спиш довше за мене.

Зоріан лише зітхнув, визнаючи поразку. Клята мала чортяка, але щодо цього вона мала рацію.

— Отже… — почала вона радісно, скочивши на ноги, — тобі не терпиться?

Зоріан якийсь час дивився, як вона стрибає по його кімнаті, немов мавпа, що перепила кави. Іноді йому хотілося мати хоч частинку її безмежної енергії. Але лише частинку.

— Про що? — невинно запитав Зоріан, вдаючи незнання. Звісно, він знав, про що вона, але постійні очевидні запитання були найшвидшим способом довести молодшу сестру до того, щоб вона залишила розмову, якої він волів би уникнути.

— Повертаєшся до академії! — заскиглила вона, явно розуміючи, що він робить. Йому варто було б вигадати щось нове. — Навчання магії. Покажеш мені трохи магії?

Зоріан важко зітхнув. Кіріель завжди ставилася до нього як до своєї забавки, попри те що він старанно не заохочував її, але зазвичай вона трималася в межах певних невимовлених рамок. Цього року вона була просто нестерпною, а мама зовсім не співчувала його благанням приборкати сестру. Та лише казала, що він цілий день тільки й робить, що читає, тож нібито не займається нічим важливим… На щастя, літні канікули закінчилися, і він нарешті міг утекти від усіх них.

— Кірі, мені треба пакуватися. Чому б тобі хоч раз не піти докучати Фортову?

Вона похмуро зиркнула на нього на мить, потім враз пожвавішала, наче щось згадавши, і швидко вибігла з кімнати. Зоріан округлив очі, коли збагнув, що вона задумала, але на секунду запізно.

— Ні! — закричав він, кинувшись за нею, та двері ванної грюкнули просто йому перед обличчям. Він розпачливо гамселив у двері. — Клята Кірі! У тебе був цілий світ часу сходити до вбиральні, поки я не прокинувся!

— Сам винен, — була її єдина відповідь.

Вилаявшись на двері кількома міцними словами, Зоріан попрямував назад до своєї кімнати одягатися. Він був певен, що вона сидітиме у ванній цілу вічність, аби тільки його дошкулити.

Швидко скинувши піжаму і надівши окуляри, Зоріан окинув поглядом свою кімнату. Він був задоволений, що Кіріель не нишпорила в його речах, поки будила його. Вона мала дуже туманне уявлення про (чужу) приватність.

Зоріанові не знадобилося багато часу, щоб зібрати речі. Чесно кажучи, він їх так і не розпаковував і вже тиждень тому повернувся б до Сіорії, якби мати дозволила. Він саме складав шкільне приладдя, коли з роздратуванням помітив, що деяких підручників бракує. Можна було б скористатися закляттям пошуку, але він майже напевно знав, де вони опинилися: Кіріель мала звичку переносити їх до своєї кімнати, хоч скільки разів Зоріан казав їй триматися подалі від його речей своїми липкими пальчиками. Маючи підозру, він перевірив письмове приладдя і, як і слід було очікувати, виявив, що його значно поменшало.

Так було завжди: щоразу, як він приїжджав додому, Кіріель грабувала його шкільне приладдя. Не кажучи вже про етичні проблеми, які криються в тому, щоб вриватися до кімнати брата і красти його речі, що вона взагалі робила з усіма тими олівцями та гумками? Цього разу він спеціально купив зайве, маючи на увазі сестру, але й цього виявилося замало: у шухляді не знайшлося жодної гумки, хоча перед поверненням додому він купив цілу упаковку. Чому Кіріель не могла просто попросити матір купити їй власні книжки й ручки, Зоріанові так і не було зрозуміло. Вона була найменшою і єдиною донькою, тож мати завжди була рада її балувати: ляльки, яких вона вмовила матір купити, коштували вп'ятеро дорожче за пару книжок і жменю олівців.

Втім, хоча Зоріан не мав жодних ілюзій щодо того, що колись знову побачить своє письмове приладдя, підручники йому були вкрай потрібні. Тож, маючи це на думці, він рішуче рушив до сестриної кімнати, проігнорувавши напис «Сюди не заходити!» на дверях, і швидко знайшов зниклі книжки в їхньому звичному місці: хитро заховані під ліжком, за кількома зручно розставленими плюшевими звірятками.

Склавши речі, він спустився вниз, щоб перекусити і дізнатися, чого від нього хоче мати.

Хоча родина вважала, що він просто любить поспати, Зоріан мав причину прокидатися пізно. Так він міг спокійно поїсти, бо до того часу всі вже снідали. Мало що дратувало його більше, ніж коли хтось намагався завести розмову, поки він їсть, а саме в цей час решта родини була найбалакучішою. На жаль, сьогодні мати не збиралася чекати і, щойно побачила його на сходах, одразу накинулася на нього. Він ще навіть не спустився сходами до кінця, а вона вже знайшла в ньому щось, що їй не подобалося.

— Ти ж справді не збираєшся виходити в такому вигляді? — запитала вона.

— А що не так? — спитав Зоріан. На ньому був простий коричневий одяг, мало чим відмінний від того, що носили інші хлопці, коли йшли до міста. Йому здавалося, що все гаразд.

— Так не можна виходити, — сказала мати з довготерпливим зітханням. — Що люди подумають, коли побачать тебе в цьому?

— Нічого? — спробував Зоріан.

— Зоріане, не будь таким вередливим, — різко сказала вона. — Наша родина — одна з опор цього міста. Ми під пильним оком щоразу, коли виходимо з дому. Я знаю, що тобі байдуже до таких речей, але для багатьох людей важливий вигляд. Ти маєш усвідомити, що ти не острів і не можеш вирішувати все так, ніби ти один у світі. Ти частина цієї родини, і твої вчинки неминуче відбиваються на нашій репутації. Я не дозволю тобі осоромити мене, виглядаючи як звичайний робітник фабрики. Повертайся до своєї кімнати і одягни щось пристойне.

Зоріан стримався від того, щоб закотити очі, лише настільки, щоб відвернутися від матері. Можливо, її маніпуляція почуттям провини подіяла б сильніше, якби вона не користувалася нею з ним щоразу. Втім, сперечатися не варто було, тож він перевдягнувся в дорожчий комплект одягу. Це було зайвим, адже весь день він проведе в поїзді, але мати схвально кивнула, побачивши, як він спускається сходами. Ще якийсь час вона змушувала його повертатися і позувати, як виставковий звір, перш ніж оголосити, що він «цілком пристойно виглядає». Він пішов на кухню, і, на його превеликий подив, мати рушила слідом. Схоже, сьогодні поїсти в спокої не вийде.

На щастя, батько був у одному зі своїх «ділових відряджень», тож сьогодні йому не доведеться мати з ним справу.

Він зайшов на кухню і насупився, побачивши миску з кашею, яка вже чекала на нього на столі. Зазвичай він готував собі сніданок сам, і йому це подобалося, але він знав, що мати ніколи з цим не погоджувалася. Це був її спосіб помиритися, а отже, вона збиралася щось у нього попросити, що йому не сподобається.

— Я вирішила сьогодні приготувати тобі дещо, адже знаю, що ти завжди любив кашу, — сказала вона. Зоріан стримався від того, щоб не згадати, що він перестав її любити приблизно з восьми років. — Втім, ти спав довше, ніж я думала. Вона вже вистигла, поки я тебе чекала.

Зоріан закотив очі й наклав трохи змінене заклинання «нагрівання води» на кашу, і та миттєво набула приємної температури.

Він мовчки снідав, поки мати довго розповідала про суперечку через урожай, у яку був втягнутий один з їхніх постачальників, і ходила навколо теми, яку хотіла підняти. Він без зусиль пропускав її слова повз вуха. Це було майже необхідною навичкою для кожної дитини в родині Казінських, адже і мати, і батько схильні до затяжних лекцій на будь-яку уявну тему, але для Зоріана це було ще важливішим, бо він був паршивою вівцею в родині й тому частіше за інших слухав такі монологи. На щастя, мати не звертала уваги на його мовчання, адже Зоріан завжди намагався бути якомога тихішим у присутності родини: ще багато років тому він зрозумів, що так найлегше ладнати з ними.

— Мамо, — перебив він її, — я щойно прокинувся, бо Кірі стрибнула на мене, я ще не встиг навіть сходити до туалету, а ти вже дошкуляєш мені, поки я їм. Або переходь до суті, або зачекай кілька хвилин, поки я закінчу снідати.

— Вона знову це зробила? — запитала мати, і в її голосі явно відчувалася розвага.

Зоріан потер очі, нічого не сказавши, а потім, поки мати не дивилася, непомітно сунув у кишеню яблуко з миски на столі. Кіріель робила багато дратівливих речей знову і знову, але скаржитися на це матері було марною тратою часу. Ніхто в цій родині не був на його боці.

— Та не будь таким, — сказала мати, помітивши його невдоволену реакцію. — Їй просто нудно, ось вона й грається з тобою. Ти все сприймаєш занадто серйозно, як і твій батько.

— Я зовсім не схожий на батька! — заперечив Зоріан, підвищивши голос і злісно глянувши на неї. Саме тому він ненавидів їсти в товаристві. Він повернувся до сніданку з новими силами, нетерпляче бажаючи закінчити якнайшвидше.

— Звісно, ти не схожий, — недбало сказала мати, а потім раптово змінила тему. — До речі, це мені нагадало про дещо. Ми з твоїм батьком їдемо на Кот, щоб відвідати Даймена.

Зоріан прикусив ложку, щоб не відпустити їдку репліку. Завжди Даймен те, Даймен се. Були дні, коли Зоріан дивувався, навіщо його батькам троє інших дітей, якщо вони так захоплені старшим сином. Справді, їхати на інший континент лише заради того, щоб його відвідати? Що, вони помруть, якщо не побачать його цілий рік?

— А мені це до чого? — запитав Зоріан.

— Це буде тривалий візит, — сказала вона. — Ми пробудемо там близько півроку, більшу частину часу будемо переїжджати з місця на місце. Ти з Фортовом, звісно, будеш в академії, але я хвилююся за Кіріель. Їй лише дев’ять, і мені не спокійно брати її з собою.

Зоріан зблід, нарешті зрозумівши, чого вона від нього хоче. Ну вже ні.

— Мамо, мені п’ятнадцять, — заперечив він.

— І що з того? — запитала вона. — Ми з твоїм батьком уже були одружені, коли були в твоєму віці.

— Часи змінилися. До того ж я цілими днями в академії, — відповів Зоріан. — Чому б не попросити Фортова доглянути за нею? Він на рік старший і має власну квартиру.

— Фортов на четвертому курсі, — суворо сказала мати. — Цього року він закінчує, тож мусить зосередитися на оцінках.

— Тобто він відмовився, — уголос підсумував Зоріан.

— І взагалі… — продовжила вона, ігноруючи його зауваження, — я впевнена, ти знаєш, наскільки безвідповідально Фортов поводиться іноді. Не думаю, що він здатен виховувати маленьку дівчинку.

— А чия це вина? — тихо пробурмотів Зоріан, голосно кидаючи ложку і відсуваючи від себе тарілку. Можливо, Фортов безвідповідальний саме тому, що знає: якщо вдавати дурня досить довго, мама з татом просто звалять на Зоріана всі його обов’язки. Невже ця думка ніколи не спадала їй на думку? Чому завжди саме йому доводиться мати справу з цим маленьким чортеням? Ну ні, цього разу його не запряжеш! Якщо Фортов занадто гордий, щоб доглядати за Кіріель, то й Зоріан теж!

До того ж та мала ябеда неодмінно, не замислюючись, донесе матері все, що він робить. Найкраще в навчанні в академії так далеко від дому було те, що він міг робити все, що хотів, а родина й не здогадувалася. Він ні за що на світі від цього не відмовиться. Насправді це був просто прозорий маневр матері: шпигувати за ним і прочитати ще одну лекцію про родинну гордість і належні манери.

— Я теж не вважаю себе придатним для цього, — продовжив Зоріан трохи голосніше. — Ти ж лише кілька хвилин тому казала, що я ганьба для родини. Ми ж не хочемо зіпсувати маленьку Кірі моїм байдужим ставленням, правда ж?

— Я не…

— Ні! — вигукнув Зоріан.

— Ну й добре, як хочеш, — пирхнула вона, здаючись. — Але насправді я не мала на увазі…

— Про що ви там говорите? — покликала Кіріель з-за його спини.

— Ми обговорювали, яка ти паскудна мала, — миттєво відгукнувся Зоріан.

— Ні, не обговорювали!

Зоріан лише закотив очі й підвівся з-за столу, збираючись піти до ванної, але на його шляху стала розлючена сестричка. Почувся стукіт у двері.

— Я відчиню! — швидко сказав Зоріан, знаючи, що мати вимагатиме, аби відчинив хтось із них, а Кіріель не зрушить зі свого місця найближчим часом — вона могла бути дуже впертою, коли хотіла.

Тож Зоріан опинився перед жінкою в окулярах, одягненою в дорогий на вигляд одяг кольору хакі, яка притискала до грудей товсту книжку.

Жінка оцінливо глянула на нього, поправивши окуляри. — Зоріан Казінський?

— Е-е, так? — сказав він, не знаючи, як реагувати на цей поворот.

— Я Ільса Зілеті, з Королівської академії магічних мистецтв Сіорії. Я прийшла обговорити результати вашої атестації.

З обличчя Зоріана відлила кров. Вони справді прислали до нього справжнього мага?! Що він такого накоїв? Мати з нього шкіру живцем здере!

— Ви не в біді, пане Казінський, — сказала вона, усміхаючись з веселощами. — Академія має звичку присилати представника до студентів третього курсу, щоб обговорити різні питання, що їх цікавлять. Зізнаюся, мені слід було навідатися раніше, але цього року я була трохи зайнята. Прошу вибачення.

Зоріан кілька секунд дивився на неї.

— Можна зайти?

— А? Ой! — сказав Зоріан. — Вибачте за манери, панно Зілеті. Заходьте, заходьте.

— Дякую, — ввічливо прийняла вона запрошення, переступаючи поріг.

Після короткого знайомства з матір'ю та сестрою Ілса запитала, чи є в нього місце, де можна було б приватно обговорити шкільні справи. Мати швидко вирішила, що мусить їхати на міський ринок, і забрала з собою Кіріель, залишивши його самого в домі з магинею, яка одразу розсипала різні папери по кухонному столу.

— Отже, Зоріане, — почала вона. — Ви вже знаєте, що склали атестацію.

— Так, я отримав письмове повідомлення, — сказав Зоріан. — У Сірін немає башти магів, тож я збирався забрати значок, коли повернуся до Сіорії.

Ілса просто простягнула йому запечатаний сувій. Зоріан декілька секунд оглядав сувій, а потім спробував зламати печатку, щоб прочитати його. На жаль, печатка виявилася доволі міцною. Навіть неприродно міцною.

Він насупився. Ілса не віддала б йому сувій так, якби не вважала, що він здатен його відкрити. Якесь випробування? Він не був особливо видатним, тож це мало бути щось доволі просте. Яку ж навичку мав кожен щойно випущений маг, що б…

А. Він ледь не закотив очі, коли зрозумів, у чому справа. Він влив трохи мани в печатку, і та миттєво лопнула навпіл, дозволивши Зоріану нарешті розгорнути сувій. Текст було написано дуже охайною каліграфією і, схоже, це було підтвердження його особи як мага першого кола. Він глянув назад на Ілсу, яка схвально кивнула, підтверджуючи Зоріану, що він щойно пройшов якесь випробування.

— Значок не обов’язково забирати, поки ви не закінчите навчання, — сказала вона. — Він досить дорогий, і ніхто насправді не турбуватиме вас через нього, якщо ви не плануєте відкрити крамницю або іншим чином продавати свої магічні знання. Якщо ж вас із будь-якої причини все-таки почнуть турбувати, просто відішліть їх до академії, і ми все з’ясуємо.

Зоріан знизав плечима. Хоч він і мав намір відокремитися від родини, він волів би почекати до випуску, а той був за два роки. Він махнув рукою, мовляв, продовжуйте.

— Гаразд. Записи свідчать, що протягом останніх двох років ви жили в гуртожитку академії. Я припускаю, що ви маєте намір продовжити?

Зоріан кивнув, і вона, засунувши руку в одну з кишень, простягнула йому доволі дивний ключ. Зоріан знав, як загалом працюють замки, і навіть міг відкрити простіші з них, маючи достатньо часу, але не міг збагнути, як має працювати цей ключ — у нього не було зубців, які б входили в штифти всередині замка. Здогадавшись, він влив у нього трохи мани, і по поверхні металу одразу побігли тонкі золоті лінії. Він глянув на Ілсу з безмовним запитанням.

— Житло для студентів третього курсу влаштовано інакше, ніж ви звикли, — сказала вона. — Як ви, ймовірно, знаєте, тепер, коли ви сертифікований маг першого кола, академія має право навчати вас закляттям першого кола та вищих. Оскільки ви працюватимете з чутливими матеріалами, потрібна більша безпека, тож ви переселитеся до іншої будівлі. Замок на ваших дверях прив’язаний до вашої мани, тому вам доведеться влити частину власної мани в ключ, як ви щойно зробили, перш ніж він відімкнеться.

— Ах, — сказав Зоріан. Він машинально крутив ключ у руці, роздумуючи, як саме вони отримали його магічний підпис. Мабуть, це варто дослідити пізніше.

— Зазвичай я б детально пояснила вам, що означає бути студентом третього курсу магічної академії Сіорії, але чула, що ваш потяг незабаром відходить, тож давайте одразу перейдемо до головної причини мого приходу: вашого наставника та вибіркових дисциплін. Ви зможете запитати мене про все, що захочете, згодом.

Зоріан пожвавішав, почувши це, особливо згадку про «наставника». Кожному студенту третього курсу призначали наставника, з яким той зустрічався раз на тиждень. Наставник мав навчати студентів так, як неможливо на звичайному занятті, і загалом допомагати їм розкрити свій максимальний потенціал. Вибір наставника міг або зробити, або зруйнувати чиюсь магічну кар'єру, і Зоріан знав, що мусить обирати обережно. На щастя, він розпитав старших студентів, хто з викладачів добрий, а хто поганий, тож сподівався принаймні отримати наставника вище середнього.

— Тоді з яких наставників я можу обрати? — запитав Зоріан.

— Ну, насправді, боюся, що ні, — винувато сказала Ілса. — Як я вже казала, мені слід було прийти до вас раніше. На жаль, усі наставники, окрім одного, вже заповнили свою квоту студентів.

Зоріан передчував лихо… — А цей наставник — хто?

— Ксвім Чао.

Зоріан застогнав і сховав обличчя в долонях. Із усіх викладачів Ксвіма загальновизнано вважали найгіршим наставником, якого тільки можна було отримати. Звісно, саме йому належало дістатися, чи не так?

— Це не так уже й погано, — запевнила його Ілса. — Чутки здебільшого перебільшені й поширюються переважно студентами, які не бажають робити ту роботу, якої вимагає професор Ксвім від своїх підопічних. Я впевнена, що талановитий і працьовитий студент, як ви, не матиме з ним жодних проблем.

Зоріан пирхнув. — Гадаю, немає жодного шансу перевестися до іншого наставника?

— Не справді. Минулого року ми мали дуже добрий показник успішності, а всі наставники й так завалені студентами. Професор Ксвім — найменш навантажений із доступних наставників.

— Цікаво, чому б це, — пробурмотів Зоріан. — Гаразд, добре. А що з вибірковими дисциплінами?

Ілса простягнула йому ще один сувій, цього разу незапечатаний, зі списком усіх вибіркових курсів, які пропонувала академія. Список був довгий. Дуже довгий. Записатися можна було практично на що завгодно, навіть на речі, які не мали суто магічного характеру: вищу математику, класичну літературу, архітектуру. Втім, це було очікувано, адже ікосійська магічна традиція завжди була нерозривно пов'язана з іншими інтелектуальними пошуками.

— Цього року можна обрати не більше п'яти, але не менше трьох вибіркових дисциплін. Нам було б значно зручніше, якби ви зробили це зараз, щоб ми встигли скласти розклад упродовж вихідних, перед початком занять. Не лякайтеся розміру списку. Навіть якщо ви оберете щось, що вас не приваблює, ви зможете перейти на іншу дисципліну протягом першого місяця навчання.

Зоріан насупився. Вибіркових дисциплін було багато, і він не був певен, які саме хоче обрати. Йому вже не пощастило з наставником, тож він не міг собі дозволити помилитися й тут. Це займе деякий час.

— Будь ласка, не сприйміть це зле, панно Зілеті, але чи не заперечуватимете, якщо ми зробимо коротку перерву, перш ніж рухатися далі?

— Звісно, ні, — сказала вона. — Щось трапилося?

— Зовсім ні, — запевнив Зоріан. — Просто мені конче потрібно до вбиральні.

Не найкращий спосіб справити перше враження. Кіріель за це поплатиться, адже саме вона поставила його в таке становище.

- перерва -

Зоріан мовчки йшов слідом за родиною, коли вони заходили на вокзал Сірін, ігноруючи бурхливе привітання Фортова з якимись його «друзями». Він оглянув натовп на вокзалі в пошуках знайомих облич, але, як і очікувалося, нікого не побачив. Удома, у рідному місті, він знав не так уже й багато людей, що батьки любили йому нагадувати. Він відчув на собі материн погляд, коли марно шукав вільну лавку, але не обернувся – вона сприйняла б це як дозвіл почати розмову, а він уже знав, що вона скаже.

— Чому б тобі не приєднатися до Фортова та його друзів, Зоріане?

Бо вони такі ж незрілі мудаки, як і Фортов, от і все.

Він зітхнув, роздратовано дивлячись на порожні колії. Потяг запізнювався. Саме очікування його не турбувало, але очікування серед натовпу було справжнім катуванням. Родина ніколи б не зрозуміла, але Зоріан ненавидів натовпи. Це не було чимось відчутним, радше великі скупчення людей ніби випромінювали якусь присутність, яка постійно тисне на нього. Здебільшого це дратувало, хоча й мало свою користь: батьки перестали водити його до церкви, коли зрозуміли, що, загнавши його в тісну залу, набиту людьми, за кілька хвилин отримають запаморочення і непритомність. На щастя, на вокзалі зараз було недостатньо людно, щоб викликати такі сильні відчуття, але Зоріан знав, що тривале перебування все одно дасться взнаки. Він сподівався, що потяг не спізниться надто сильно, бо не мав жодного бажання провести решту дня з головним болем.

Гучний сміх Фортова вирвав його з цих похмурих роздумів. Старшому братові таких проблем, безсумнівно, не було знайомо. Як завжди, він був веселим, товариським і мав усмішку, здатну освітити весь світ. Люди навколо були явно зачаровані ним, і він вирізнявся серед них з першого погляду, хоча статурою був такий самий худорлявий, як і Зоріан. У нього просто була така присутність. Він був схожий на Даймена в цьому, тільки в Даймена були справжні навички, які підкріплювали його чар.

Він фиркнув і похитав головою. Зоріан напевно не знав, як Фортова взяли до начебто елітного закладу на кшталт сіоріївської магічної академії, але сильно підозрював, що батько дав кільком людям хабара, аби протягнути Фортова. Не те щоб Фортов був дурним, радше ледачим і абсолютно неспроможним зосередитися на будь-якій справі, як би важлива вона не була. Хоча більшість людей цього, звісно, не знали: хлопець був дуже чарівним і вміло ховав свої вади під килим.

Батько завжди жартував, що Фортов і Зоріан кожен отримав по половинці Даймена: Фортов його чар, а Зоріан його компетентність.

Зоріан ніколи не любив батькового почуття гумору.

Свисток прорізав повітря, і потяг увійшов на станцію з високим пронизливим скреготом металевих коліс, що гальмували об рейки. Перші потяги були паровими машинами, які клубочили димом, куди б не поїхали, і спалювали нелюдські кількості вугілля, аби рухатися, але цей працював на новіших техномагічних двигунах, що споживали кристалізовану ману. Чистіші, дешевші й потребували менше обслуговування. Зоріан справді відчував, як від потяга розходиться мана, коли він наближався, хоча його здатність відчувати магію була занадто слабкою, щоб розрізнити подробиці. Він завжди хотів оглянути машинне відділення одного з таких потягів, але ніяк не міг придумати, як підступитися до машиністів.

Але це була думка для іншого разу. Він коротко попрощався з матір’ю та Кіріель і зайшов до потяга, щоб знайти собі місце. Він навмисне обрав порожнє купе, що, як не дивно, було напрочуд легко знайти. Схоже, попри зібраний натовп, мало хто їхатиме саме цим потягом.

Через п’ять хвилин потяг знову оглушливо засвистів і рушив у довгу дорогу до Сіорії.

- розрив -

Почулося різке потріскування, а за ним дзенькіт дзвінка.

— Зараз зупинка в Корсі, — пролунав безтілесний голос. Знову потріскування. — Повторюю: зараз зупинка в Корсі. Дякуємо.

Динаміки востаннє потріскали і замовкли.

Зоріан голосно зітхнув від роздратування і розплющив очі. Він ненавидів потяги. Нудьга, спека та ритмічне постукування змовлялися, щоб присипляти його, але щоразу, коли він нарешті починав дрімати, його безцеремонно будив диктор станції. Зоріан розумів, що диктор саме для того й існує, щоб розбудити пасажирів, які проспали б свою станцію, але від цього дратувало не менше.

Він глянув у вікно й побачив вокзал, схожий на всі інші. Насправді він був повністю ідентичний попереднім п'яти, аж до синього контуру на великій білій табличці з написом «Корса». Схоже, будівельники станцій нині працювали за якимось одним шаблоном. Дивлячись на перон, біля якого вони зупинялися, Зоріан побачив велику юрбу людей, що чекали на посадку. Корса була великим торговим хабом, і тут жило чимало нових купецьких родин, які відправляли своїх дітей до престижної академії Сіорії, щоб ті стали магами і змішувалися з дітьми інших впливових людей. Зоріан щиро сподівався, що жоден із його однокурсників не підсяде до його купе, але розумів, що це марна мрія: їх було надто багато, а його купе було цілком порожнім, окрім нього самого. Він зробив усе, щоб зручніше вмоститися на сидінні, і знову заплющив очі.

Першою до його купе підсіла пухкенька дівчина в окулярах і зеленому светрі з високим горлом. Вона мимохідь глянула на нього і мовчки почала читати книжку. Зоріан був би в захваті від такої привітної попутниці, але незабаром до купе увійшли ще четверо дівчат і зайняли решту чотирьох місць. Нові пасажирки були дуже голосні й схильні до нападів сміху, і Зоріан ледь стримувався, щоб не піти шукати собі інше купе. Решту дороги він то дивився у вікно на безкраї поля, що проносилися повз, то обмінювався роздратованими поглядами з дівчиною в зеленому светрі, яку, схоже, так само дратували витівки інших дівчат.

Він зрозумів, що вони наближаються до Сіорії, коли на горизонті з'явилися дерева. На цьому маршруті було лише одне місто, розташоване так близько до великого північного лісу, а потяги в інших випадках намагалися не наближатися до такого сумнозвісного місця. Зоріан підхопив свою торбу і став біля виходу. Задум полягав у тому, щоб вийти одним із перших і уникнути звичайної тисняви, яка завжди виникала, щойно потяг прибував до Сіорії, але він запізнився: коли він підійшов, біля виходу вже зібрався натовп. Він притулився до сусіднього вікна й чекав, прислухаючись до жвавої розмови трьох першокурсників поруч. Вони схвильовано обговорювали те, як почнуть вивчати магію і все таке. Ох і розчаруються ж вони: перший курс складався з теорії, медитативних вправ і навчання того, як стабільно отримувати доступ до власної мани.

— Гей, ти! Ти ж із старшокурсників, правда?

Зоріан подивився на дівчину, що зверталася до нього, і стримав стогін роздратування. Йому зовсім не хотілося розмовляти з цими людьми. Він їхав у потязі з самого ранку, мама влаштувала йому прикрий нагінку за те, що він не запропонував Ілсі чогось випити, поки та була в домі, і він зовсім не був настроєний ні на що.

— Мабуть, так про мене можна сказати, — обережно відповів він.

— Можеш показати нам якусь магію? — з запалом запитала вона.

— Ні, — відрубав Зоріан. Він навіть не збрехав. — Потяг захищено від формування мани. Були проблеми з тим, що люди підпалювали речі й трощили купе.

— Ой, — сказала дівчина, явно розчарована. Вона насупилася, наче намагаючись щось збагнути. — Формування мани? — обережно запитала вона.

— Ти не знаєш, що таке мана? — підняв брову Зоріан. Так, вона першокурсниця, але ж це азбука. Кожен, хто закінчив початкову школу, мав би знати принаймні це.

— Магія? — невпевнено спробувала вона.

— Ет, — буркнув Зоріан. — Викладачі тебе за таке точно провалили б. Ні, це не магія. Це те, що живить магію: енергія, сила, яку маг формує в магічний ефект. Про це ти більше дізнаєшся на лекціях, мабуть. Головне: немає мани — немає магії. А зараз я не можу використовувати ману.

Це було трохи оманливо, але йому було байдуже. Він не збирався нічого пояснювати якомусь випадковому незнайомцю, тим паче що вона мала б це вже знати.

— Ем, добре. Вибач, що потурбувала.

З гучним вереском і зітханням пари потяг зупинився на вокзалі Сіорії, і Зоріан вискочив із вагона якомога швидше, протискаючись повз приголомшених першокурсників, які витріщалися на видовище перед ними.

Вокзал Сіорії був величезним, про що свідчило вже те, що його накрили дахом, і він більше скидався на гігантський тунель. Насправді весь вокзал був ще більшим, адже поруч було ще чотири таких «тунелі» та всі допоміжні споруди. Нічого подібного не існувало в усьому світі, і майже кожен, хто бачив це вперше, отетеріло застигав на місці. Зоріан теж отетерів, коли вперше вийшов тут із потяга. Відчуття дезорієнтації посилював величезний натовп, що проходив через цей термінал: пасажири, які прибували до Сіорії або від’їжджали з неї, робітники, що оглядали потяги й розвантажували багаж, газетярі, які викрикували заголовки, і бездомні, що просили дрібних грошей. Наскільки він знав, цей потік людей ніколи не зупинявся, навіть уночі, а цей день був особливо жвавим.

Він глянув на величезний годинник, що висів під стелею, побачив, що часу в нього достатньо, купив неподалік у пекарні хліба й узяв курс на центральну площу Сіорії, маючи намір з’їсти свіжий батон, сидячи на краю тамтешнього фонтану. Це було приємне місце, щоб відпочити.

Сіорія була дивним містом. Вона належала до найрозвиненіших і найбільших міст світу, що на перший погляд було дивно, адже Сіорія небезпечно близько розташована до диких земель, повних монстрів, і не мала вигідного торговельного положення. Справжньою причиною її слави стала величезна кругла діра на західному боці міста, мабуть, найочевидніший вхід до Підземелля за всю історію та єдине відоме джерело мани дев’ятого рангу. Величезні потоки мани, що била з підземного світу, перетворили це місце на неодмінний магніт для магів. Присутність такої кількості магів зробила Сіорію несхожою на жодне інше місто на континенті, як у культурі її мешканців, так і, що помітніше, в архітектурі самого міста. Багато речей, які в інших місцях було б надто непрактично будувати, тут робили буденно, і це створювало надихаючу картину, якщо знайти гарне місце, звідки можна було її побачити.

Він завмер на місці, помітивши зграю щурів, які витріщалися на нього з низу сходів, якими він збирався спуститися. Їхня поведінка вже була досить дивною, але серце забилося швидше, коли він помітив їхні голови. Невже… у них були оголені мозки?! Він важко ковтнув, зробив крок назад, повільно відступаючи від сходів, а потім розвернувся і кинувся тікати щодуху. Він не знав, що це за створіння, але це точно були не звичайні щури.

Утім, він не мав би так дивуватися: місто на кшталт Сіорії приваблювало не тільки магів, а й магічних істот усіх видів, яких такі місця так само неодмінно притягували. Він лише радів, що щури не погналися за ним, адже в нього не було жодного бойового заклинання. Єдиним заклинанням, яке можна було б застосувати в такій ситуації, було «відлякування тварин», але він поняття не мав, наскільки воно подіяло б на таких очевидно магічних істот.

Трохи приголомшений, але все ще налаштований дійти до фонтану, він спробував обійти скупчення щурів через сусідній парк, та сьогодні йому явно не щастило. Він одразу наштовхнувся на маленьку дівчинку, яка ридала на містку, через який йому треба було перейти, і знадобилося п’ять хвилин, щоб заспокоїти її настільки, аби з’ясувати, що сталося. Він міг би, мабуть, просто відштовхнути її й залишити плакати, але навіть він не був таким черствим.

— Ве-велосипед! — нарешті випалила вона, важко схлипуючи. — Він у-упав у воду! — заридала вона.

Зоріан кліпнув, намагаючись зрозуміти, що вона хоче йому сказати. Здогадавшись, що її слова нічого не пояснюють, дівчинка показала на струмок під містком. Зоріан глянув через край містка, і справді: у каламутній воді наполовину сховався дитячий велосипед.

— Ага, — сказав Зоріан. — Цікаво, як це сталося?

— Він упав у воду! — повторила дівчинка, ніби от-от знову розплачеться.

— Добре, добре, не треба сліз, я його витягну, гаразд? — сказав Зоріан, оцінююче поглянувши на велосипед.

— Ти забрудишся, — тихо попередила вона. Зоріан по її голосу зрозумів, що вона сподівалася: він таки витягне велосипед.

— Не хвилюйся, я й не думаю лізти в це багно, — сказав Зоріан. — Дивись.

Він зробив кілька жестів і накинув закляття «левітація предмета», і велосипед смикнувся, піднімаючись з води в повітря. Велосипед був набагато важчий за предмети, з якими він зазвичай тренувався, тож піднімати його довелося значно вище, ніж він звик, але це було цілком у межах його можливостей. Коли велосипед опинився достатньо близько, Зоріан схопив його за сідло і поставив на місток.

— Ось, — сказав Зоріан. — Весь у багнюці й мокрий, але тут я нічим не допоможу. Жодних очисних заклять я не знаю.

— Г-гаразд, — повільно кивнула вона, міцно стискаючи велосипед, ніби той от-от злетить з її рук, щойно вона розтиснула б пальці.

Він попрощався і пішов, вирішивши, що спокійно посидіти біля фонтану сьогодні просто не судилося. Небо до того ж швидко поганіло: на горизонті грізно збиралися темні хмари, що віщували дощ. Він вирішив просто приєднатися до розтягнутої колони студентів, які тяглися до академії, і покінчити з цим.

Від вокзалу до академії було чимало дороги, адже вокзал розташовувався на околиці міста, а академія стояла поруч із Дірою. Залежно від фізичної форми та від того, скільки багажу доводилося тягти, можна було дістатися за годину чи дві. Зоріан не був особливо витривалим: худорлявий, до того ж звик сидіти вдома, але навмисно пакувався налегке, передбачаючи цю подорож. Він приєднався до потоку студентів, що досі виходили з вокзалу в напрямку академії, ігноруючи поодиноких першокурсників, які борюкалися з надмірним багажем. Він співчував їм, бо його нестерпні брати теж не попередили його, щоб він обмежив багаж, і сам він був таким, коли вперше прибув на вокзал, але допомогти їм він нічим не міг.

Попри загрозу дощу та невдачі, він відчув приплив сил, щойно наблизився до території академії. Він черпав мана-енергію, що наповнювала повітря довкола Діри, і поповнював запаси, витрачені на піднімання велосипеда тієї дівчинки. Академії магів майже завжди будують над мана-колодязями саме для того, щоб скористатися цим ефектом: місце з такими високими рівнями мани ідеальне для початківців, які практикують заклинання. Щойно в них закінчувалася мана, вони могли доповнити природне відновлення, поповнюючи запаси просто з навколишнього середовища.

Зоріан дістав яблуко, яке досі носив у кишені, і підняв його над долонею за допомогою левітації. Це було не стільки заклинання, скільки пряме маніпулювання маною — вправа на формування мани, яка мала допомогти магам покращити контроль над магічною енергією та її спрямування. Здавалося б, нічого складного, але Зоріанові знадобилося два роки, щоб опанувати її повністю. Іноді він думав, чи не мали рацію його родичі, коли казали, що він надто зосереджений на навчанні. Він точно знав, що більшість його однокурсників значно слабше контролюють магію, і це, схоже, не заважало їм надто сильно.

Він відпустив магічну конструкцію, що тримала яблуко в повітрі, і дозволив йому впасти на долоню. Хотів би він мати якесь заклинання захисту від дощу, бо перші краплі вже почали падати. Або парасольку. Будь-що з цього спрацювало б, от тільки для парасольки не потрібні були роки навчання.

— Магія іноді буває справжнім грабунком, — похмуро сказав Зоріан.

Він глибоко вдихнув і побіг.

- перерва -

— Ого. Значить, заклинання від дощу таки існує, — пробурмотів Зоріан, дивлячись, як краплі розбиваються об невидимий бар'єр перед ним. Він простягнув руку через край бар'єра, і вона вільно пройшла. Він сховав свою раптом доволі мокру руку назад, під захист бар'єра, і пішов уздовж межі, наскільки сягав зір. Судячи з усього, бар'єр охоплював усю територію академії (нелегка справа, адже ділянка академії була досить великою), утворюючи захисний купол, який стримував лише дощ, не пускаючи його всередину. Схоже, академія знову посилила свої захисні чари, бо минулого разу, коли йшов дощ, цієї функції не було.

Знизавши плечима, він розвернувся і рушив далі до адміністративної будівлі академії. Було б непогано, якби бар'єр ще й висушував людей, коли крізь нього проходиш, бо він промок до нитки. На щастя, сумка була водонепроникна, тож одяг і підручники не загрожували псуванням. Сповільнивши крок, він неквапом розглядав комплекс будівель академії. Чари були не єдиним, що змінилося: саме місце виглядало, як би це сказати, ошатно, за браком кращого слова. Кожну будівлю щойно пофарбували, старий цегляний шлях замінили значно строкатішим, квітники буяли, а маленький фонтан, який роками не працював, раптом знову був справним.

— Цікаво, що все це означає, — пробурмотів він.

Після кількох хвилин роздумів він вирішив, що його це мало обходить. Він дізнається рано чи пізно, якщо це матиме значення.

Адміністративна будівля, як і очікувалося, була здебільшого порожньою від студентів. Більшість із них сховалися від дощу, а не йшли вперед, як Зоріан, а ті, хто не сховався, часто не жили на території академії і тому не мали причин приходити сюди сьогодні. Для Зоріана це було ідеально: означало, що він упорається швидко.

«Швидко» виявилося відносним поняттям: щоб залагодити всі необхідні папери, знадобилося дві години суперечок із дівчиною, яка працювала за адміністративним столом. Він запитав про розклад занять, але йому сказали, що його ще не затвердили і що доведеться почекати до понеділка вранці. Варто згадати, Ілса теж про це казала. Перед тим як відпустити, дівчина дала йому книжку правил, з якими студенти третього курсу мали ознайомитися, і лише тоді відправила його далі. Зоріан, шукаючи аудиторію 115, неуважно гортав правила, а потім засунув книжку в одне з найменш помітних відділень рюкзака, щоб більше ніколи її не побачити.

Житло, яке надавала академія, було доволі жахливим, і Зоріан мав із ним дуже неприємний досвід, але воно було безкоштовним, а квартири в Сіорії були жахливо дорогими. Навіть діти знатних родин часто жили на території академії, а не у власних квартирах, тож хто він такий, щоб скаржитися? До того ж жити так близько до лекційної зали скорочувало ранкову дорогу, а бібліотека, найбільша в місті, була поруч, тож плюсів у цьому точно вистачало.

Годину потому він усміхнувся собі, входячи до доволі просторої кімнати. Ще більше його потішило те, що в нього була власна ванна кімната. Та ще й із душовою кабіною! Це було приємною зміною порівняно з тим, щоб ділити тісну кімнатку з неввічливим сусідом і одну спільну ванну на весь поверх. Що стосується меблів, у кімнаті були ліжко, шафа, комод, робочий стіл і стілець. Усе, що Зоріанові справді було потрібно.

Кинувши речі на підлогу, Зоріан переодягнувся з мокрого одягу й з полегшенням упав на ліжко. До початку занять лишалося цілих два дні, тож він вирішив відкласти розпакування до завтра. Замість цього він лежав нерухомо, на мить дивуючись, чому не чує краплі дощу, що б'ються об скляну поверхню вікна поруч із ліжком, а потім згадав про дощовий бар'єр.

— Треба навчитися творити це заклинання, — пробурмотів він.

Його колекція заклинань була наразі дуже обмеженою і складалася з близько двадцяти простих, але він планував виправити це цього року. Як сертифікований маг першого кола, він тепер мав доступ до тих частин бібліотеки академії, яких раніше не бачив, і збирався перерити їх у пошуках заклинань, які там зберігаються. До того ж цього року заняття мали бути значно більше спрямовані на практичне чарівництво, адже студенти вже довели, що на це здатні, тож і на лекціях він, напевно, вивчатиме чимало цікавого.

Втомлений після довгої дороги, Зоріан заплющив очі, маючи намір трохи подрімати. Прокинувся він лише наступного ранку.