Майстер магічної інженерії

10. Приходить збирач податків

У жовтні, коли озима пшениця почала пускати паростки.

— Мабуть, скоро вже прийдуть.

Марса ненароком промовила це вголос. Це почув Джін.

— Що приїде, пані Марсо?

— Збирач податків, ось хто.

— Збирач податків?

Ага, отже, і в цьому світі є податки, подумав Джін. А слово «збирач податків» навело його на уяву про товстого, обрюзглого чоловіка середніх літ. Або ж худого, одержимого грошима чоловіка середніх літ.

Один раз і в Притулку Нідо, де виріс Джін, приходили співробітники податкової служби. Втім, оскільки нічого не приховували й не ухилялися від податків, ті швидко пішли.

— А скільки ж у вас забирають?

Марса, схиливши голову набік,

— Гм, минулого року було… пшеницею…

З розповіді Марси Джін зрозумів, що це приблизно п'ять тонн. Якщо село споживає від десяти до п'ятнадцяти тонн на рік, то податок становить половину або третину, отже, для податку це, мабуть, небагато.

— А податок визначено заздалегідь?

Почувши це,

— Здається, його визначають за кількістю дворів.

Не мучити ж кожного разу підрахунками врожаю, це забрало б надто багато часу й сил, тож так і влаштовано. За часів Едо, коли проводили кадастрові обміри, такий «фіксований податок» (дзьомен-хо) запровадили лише після реформ Кьохо. Для держави зміни податку залежно від урожаю ускладнюють планування бюджету, тож, мабуть, такий спосіб цілком логічний.

Втім, через неврожай, коли заплатити не вдається, можна було подати прохання про зменшення податку, і тоді його справді зменшували. Це називалося хамен.

— Вони приїжджають, щоб з'ясувати, чи можна сплатити, і ще, щоб визначити податок на наступний рік.

— Зрозуміло. А як же його перевозять?

— Збирач податків їде поруч і везе до села Тока. До Токи державні чиновники вже приїжджають і приймають.

Схоже, до такої глушини податки вже не збирають.

— Зрозуміло.

Тут Джін вирішив поставити питання, яке весь час його мучило.

— Я весь час думав: а чи не небезпечно в дорозі, яка займає два, а то й три дні? Звірі чи розбійники?

— Розбійники… Відколи я пам'ятаю, ніхто про таке не чув. Та й заробітки в такій глушині не дуже великі, чи не так?

— Ну, це правда, та все ж…

— А звірі, так, трапляються. Найбільш небезпечні вовки. Але тутешні вовки дрібні, тож поки вони не нападають зграєю, небезпеки немає. До того ж усі вішають на себе дзвіночки від звірів.

— Невже є такі дзвіночки?

Може, це магічний пристрій, тож варто буде попросити показати пізніше, подумав Джін. Адже він знав дзвіночок «від монстрів», а не «від звірів».

Втім, якщо казати коротко, «дзвіночок від звірів» виявився гіршою версією «дзвіночка від монстрів».

Це сталося через два дні після тієї розмови.

— Ох, нарешті добралася.

До села Кайна приїхала одна подорожня. Здавалося, це жінка.

Вона була невисокого зросту, мала нагрудник, короткий меч при поясі, і сидячи верхи на коні, видавалася людиною з високим становищем. Так, саме вона була збирачкою податків цього села.

Неквапом ведучи коня, вона спитала селянина, що стояв поблизу.

— Вибачте, можна спитати: це ж село Кайна, так?

— Так, саме так.

Відповів Джін, якраз повертаючись із збору соку натурального каучуку.

— Ой, добре. Я вже подумала, що помилково заїхала в інше село.

— Вибачте, а ви хто будете? Я Джін, з цього села.

Джін запитав жінку, яка верхи була така зворушена, що ледь не розплакалася.

— П-пробачте, я… Мене звати Лісія. Я збирачка податків, з цього року відповідаю за село Кайна.

Джін відчув, як у думках із гуркотом руйнується його уявлення про збирачів податків, але нічим цього не показав.

— Ох, як ви ввічливо. Ви сказали, що з цього року. Тоді, певно, місцевості не знаєте. Провести вас до будинку старости?

— Ой, це б мене дуже виручило! Будь ласка, прошу вас!

Джіну аж наполегливо благали про допомогу. Він, усміхаючись, пішов попереду й повів до будинку старости. Дорогою Лісія почала розпитувати.

— Е-е, а п-пшениця, як цьогорічний урожай?

— Ну, про таке краще спитати в старости, до якого ми зараз ідемо. Він розповість докладніше.

— Т-та, ви маєте рацію.

Джін ще раз глянув на жінку верхи. Невисока, з дитячим обличчям. Світло-каштанове волосся і очі такого ж кольору. Як не глянь, вона ще не дорослішала.

— Лісіє, вибачте, якщо це нетактовно, скільки вам років?

— Е-е-е, п-п'ятнадцять, так! Ч-чому, це дивно?

Джін, посміхнувшись,

— Не знаю, чи правильно я розумію, про що ви питаєте, але мені здалося, що вам бракує досвіду.

— А, т-так, це моя перша робота на службі королівству!

— Перша робота на службі королівству? Тоді зрозуміло, що ви хвилюєтеся. Але варто трохи розслабити плечі.

— Т-так, д-дякую вам, дякую-у-ю…

Прикусила язика.

Джін згадав, як у дитячому будинку одна дитина, що готувалася до вступу в старшу школу, так само нервувала.

— М-мій рід належить до нової шляхти, тож я не звикла до таких справ.

— Нова шляхта? Це так називається?

Незнайоме слово змусило Джіна, сам не помітивши, перепитати.

— Ви не чули? Позаминулий король розправився з негідною знаттю, тому заможних простолюдинів або заслужених воїнів зробив баронетами чи лицарями, аби заповнити порожні місця.

— Я вперше чую.

— Ну так, такі розмови з палацу до простого люду не доходять.

Джін подумав, що не варто таке розповідати першому-ліпшому незнайомцю, але переповідати він нікому не збирався, тож мовчки слухав. Завдяки цьому Лісія заспокоїлася і вже говорила без напруги.

— Мій батько отримав титул лицаря за заслуги в прикордонних війнах із південними державами. Тож і я, його дочка, маю надію здобути титул лицаря, якщо теж заслужу, тому й узялася за цю роботу.

— Ох, як у вас усе складно.

Джін знову переконався, що влада приносить чимало клопоту.

— Ось тут живе староста.

Поки розмовляли, у тісному селі вони вже й дійшли до будинку старости.

— Дякую, Джіне, ви мені дуже допомогли.

— Нема за що. Тоді я піду.

Із цими словами Джін, несучи відро з натуральним каучуком, повернувся до будинку Марси.

— Я вдома.

— З поверненням, Джіне-братику! Ти знову збирав каучук?

Ганна вийшла зустрічати. Вона чекає, що Джін щось зробить із каучуку, тож і радіє. До речі, він вставив гумку й у штани, тому одягатися стало легше.

— Ох, повернувся, Джіне.

Марса теж вийшла зустрічати. Джін сказав їй:

— Щойно зустрів збирачку податків і провів її до старости.

Марса, почувши це, нахилила голову й

— Е? Та ж вона мусить добре знати наше село, га?

Джін, який і сам очікував, що вона так скаже,

— Річ у тім, що з цього року там нова людина. Та наступна — п'ятнадцятирічна дівчина. Казала, що з нової шляхти.

— Ото як. Тоді нічого дивного.

Його торкнули за поділ куртки — смик, і він глянув униз: Ганна з трохи надутим обличчям,

— Та людина була красунею?

— Е?

— Тому що вона гарна, ти її й провів?

На це Джін теж не знав, що відповісти, але

— Н-ні, не так! Правда, вона була мила…!!

Ганна ущипнула його.

— Якщо людина в біді, треба ж їй допомогти, правда? Ось і все.

— Так, Ганно, і ти, якщо хтось у біді, подай руку.

Марса теж прийшла на допомогу, тож Джін миттю підхопив,

— Я ж і сам тут лише тому, що Марса мені допомогла.

Сказавши це, Ганна нарешті заспокоїлася й відпустила його.

З'явився новий персонаж.

Дякую, що читаєте.

20251209 — виправлено

（старе）Якщо споживання в цьому селі становить близько 10–15 тонн на рік, то з 2:1 до 3:1

（нове）Якщо споживання в цьому селі становить близько 10–15 тонн на рік, то з половини до третини