Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

59. Це тимчасово

Другу половину, приблизно тисячу знаків, додано і переопубліковано. Вибачте, якщо хтось уже бачив.

Шумно й галасливо.

Мешканці продовжують своє звичайне життя, ніби забули про події місячної давності.

Заклопотані буденними справами, вони не хочуть помічати незвичайного.

Кожен думає.

«Мене це не стосується».

Існування рейфів ще не зрозуміли, а всі Громові ліхтарі забрали.

Я скаржився герцогові Балфу, але й він може не все.

Місяць нічого не змінювалося.

Не дивно, що думають, ніби вже безпечно.

Ми з Рафіною, Бріджит і, незвично, Колом, вчетверо йшли вулицями міста.

— Здається, Громових ліхтарів немає.

Коли я з розчаруванням пробурмотів це, троє скривилися.

— Мабуть, вирішили, що небезпеки немає. Як можна не вірити Сіонові!

— …Люди не вірять, доки … не опиняться в небезпечній ситуації…

— Так. Думаю, нічого не вдієш.

Якби хтось сказав подібне мені, чи повірив би я? Навряд.

Щоб тобі повірили, потрібні докази або добре ім'я.

Нічого з цього в мене немає.

— Та й не обов’язково, що той рейф з’явиться.

— До того ж я й не вірю, що Громові ліхтарі працюють.

— Коле! Ти вважаєш, що Сіон бреше!?

— Ти що, нічого не бачив?! Скільки Сіон доклав зусиль заради хворих на хворобу лінощів!

— Він скорочував сон, доглядав сестру, допомагав матері, досліджував хворобу лінощів, навіть боровся з монстрами, не здавався під тиском лікарів і досяг результату!

— Коли всі лікарі світу безсилі, лише Сіон знайшов ниточку до лікування хвороби лінощів!

— Це не випадковість. За цим стояли зусилля й страждання!

— Ти принаймні частину бачив зблизька!

Рафіна, червона від гніву, вп’ялася поглядом у Кола.

Від такого натиску Кол скривився.

А Бріджит мовчки кивала поруч раз за разом.

Ні-ні, е-е...

Що це вони кажуть.

Коли це так сталося?

Прикрашують, так?

Я ж не такий уже й видатний.

— Е-е, я не такий уже й...

— Я не зневажаю нормальних лікарів і не заперечую їхніх зусиль!

— Але щодо хвороби лінощів ми дійшли так далеко саме завдяки Сіону.

— Можливо, скоро зможемо лікувати. Ми вже близько!

— Так само і з рейфами. Завдяки магії Сіона й створеним ним громовим ліхтарям ми можемо розробити захист.

— Навіть побачивши ці заслуги, не віриш!? Так і кажеш!?

Е-е… з-зачекайте.

Чого це ви обоє так розпалилися?

Хоч і говорили про мене, та я опинився за бортом.

— Т-та я ж не ображаюся…

— Та знаю я!

— Це завдяки Сіону дослідження хвороби лінощів і рухається вперед!

— Що б ми не робили, пацієнти не реагували.

— Але магічна реакція точно впливає на пацієнтів.

— «Вони почали реагувати» — це безперечно!

Нещодавно ми почали постачати магічну силу хворим на легку форму хвороби лінощів.

Звісно, з дозволу родичів.

Ледве вмовивши герцога Балфа, ми таки перевели одного хворого з легкою формою до Клініки Альфонса.

Звісно, не самовільно, а після розмови з родиною заздалегідь.

Ми постачаємо магічну силу саме цій людині й спостерігаємо за перебігом.

Завдяки Роуз ми з’ясували, що постачання магічної сили людині безпечне.

Чи стосується це й інших людей, ми не знаємо, тож не можна втрачати пильність.

Використовуючи той обсяг магічної сили й час постачання, які визнали безпечними на ній, ми лікуємо легких пацієнтів.

Чи вилікуються вони взагалі — невідомо, але з’явилися хоч якісь зміни.

Дуже незначні.

Проте безсумнівні.

Пацієнт «кліпнув».

Хворі на хворобу лінощів, навіть легкої форми, не кліпають.

Заплющують і розплющують очі лише тоді, коли лягають спати чи прокидаються.

Тому вони ніколи не кліпають свідомо.

Але поки ми постачали магічну силу, він кліпнув кілька разів.

Зміна була лише такою, проте це доказ, що реакція точно була.

Тому Кол і визнає це.

Однак він визнає не мене, а лише те, що магічна сила впливає на хворих на хворобу лінощів.

Чи призведе це кліпання до лікування — невідомо.

Але така можливість є.

Вже це, на мою думку, великий крок уперед порівняно зі станом, коли не було жодної зачіпки для лікування.

— Гм! Хай би так і було.

Рафіна поки що вгамувалася, але Кол, схоже, лишився при своїй думці.

Мабуть, йому було неспокійно на душі через те, що я, дилетант, узявся лікувати хворобу замість лікаря-фахівця, та ще й у дослідженнях з'явився просвіт.

Як лікар він, мабуть, радий.

Але, певно, думає про лікарську гордість і свою роль наставника.

Мені слава не потрібна, я б і віддав, але якщо так сказати, Кол, мабуть, розсердиться.

Втім, Рафіна й Кол, схоже, не ладнають і часто сваряться.

Іноді причиною буваю я, і мені стає трохи соромно.

У ніяковій атмосфері ми продовжуємо йти.

Хочеться якось розрядити обстановку.

Тож я заговорив.

— Бріджит. А як там монстри в інших країнах?

— …Окрім рейфів, усе так само… схоже…

— Нових свідчень про монстрів немає… але, кажуть, сильних монстрів багато…

— Адже це мережа Асоціації монстрології… щодо монстрів вона не помиляється…

— Ось як. Рейфи тільки в цьому регіоні. Чому б це?

— Не знаю… але я дещо пошукала… можливо, рейфи — це монстри ще з часів до Війни Луґре…

— Тисячу років тому монстрів, кажуть, було набагато більше… і серед них, може, були схожі.

— …А за тисячу років їх ніхто не бачив?

— Гадаю, ні… принаймні… такої інформації в Асоціації монстрології немає…

Що б це могло означати?

Невже можна зіткнутися з монстром, якого не бачили тисячу років?

Можливо, але повірити в це важко.

Тоді вже легше повірити, що він недавно раптом з'явився або що це якийсь монстр-мутант.

Хоча на живу істоту він зовсім не скидався.

Хай там як, поки що цього не з'ясувати.

— Гм, мабуть, залишимо це на потім. Відтоді рейфи більше не з’являлися.

— До речі, а що це за Війна Луґре?

— Війна тисячу років тому… країни об'єдналися… і воювали з расою, яку звали демонами…

— До того монстрів було більше, ніж тепер…

— Коли у Війні Луґре перемогли монстрів і демонів… настав мир… кажуть.

— Кажуть?

— Ти не знаєш? Війна Луґре — це дуже сумнівна історія.

— Її вважають чимось на кшталт легенди, і історичних доказів, здається, мало.

— Тому Бріджит і сказала «кажуть».

— Ця історія відома?

— Про неї навіть дитячі книжки є. Простолюдин ще міг би не знати, але ти ж аристократ!

Що тут скажеш.

Просто не було нагоди дізнатися.

— А що означає «Луґре»?

— ……………… Не знаю.

Рафіна ніяково відвела погляд.

— …Не лише Рафіна… у всьому світі про це не знають…

— Є різні версії… хтось на ім’я Луґре… нібито очолив усі країни…

— Або це назва загиблої країни… так кажуть…

Історію тисячолітньої давнини втрачено, отже.

Якщо подумати, то й про Японію не скажеш напевно, що історію тисячолітньої давнини там знають точно.

Іноді з’являється нова інформація, і зміст японської історії змінюється.

Але чи стосується це й війни, яка, певно, охопила весь світ?

Можливо, саме тому, що війна була масштабною, не лишилося документів, і з часом вона стерлася з людської пам'яті?

Рафіна виглядає дуже ніяково.

Я сказав перше, що спало на думку.

— Незнання — не ганьба. Ганьба — не знати про своє незнання.

— …Це ще що?

— Вислів якоїсь великої людини, що я наче десь чув, тільки трохи переінакшений.

— Тепер ти знаєш — от і добре. Ну, чи знадобиться це колись, не знаю.

— Хм, у тебе дивні думки, Сіоне.

Почути таке саме від Рафіни — образливо.

У неї своя лицарська гордість, і вона, мабуть, діє згідно з нею.

Ми йшли й оглядали місто.

Тоді почулися голоси.

— Здається, Громові ліхтарі нарешті зняли.

— Ага. Справді було клопітно. Краще б смолоскипи, ніж такі крихкі.

— У приміщенні ще куди не йшло, а ми ж весь час ходимо.

Здавалося, розмовляли двоє патрульних.

Отак, у людному місці, нікого не соромлячись, говорити про службові справи.

Чи то такі погані солдати в Істрії, чи просто вдача в них така.

Ми мовчки прислухалися.

— Здається, від лорда Балфа надійшло повідомлення, що є якісь невидимі монстри.

— Та ну, не може такого бути. Якби були, за цей місяць було б більше повідомлень.

— Ага. Змусили нас займатися казна-чим.

— Начальство вічно чогось безглуздого вимагає, тож цього разу ще добре, що лише клопіт.

— …Досить уже. Хай би герцог не вигадував дурниць.

Скаржачись, солдати пішли.

Ми пішли далі, слухаючи розмови й чутки вартових.

Мури, головні вулиці, пости варти, маршрути патрулів, брами, входи в провулки.

За кілька годин ми перевірили все, що хотіли, і відійшли на узбіччя.

— Отже, громових ліхтарів ніде немає. Жодного — це вже занадто.

— А волоцюг стало менше.

— Нікого з магічною силою не було, і схожих на хворих на хворобу лінощів, здається, теж.

— Тоді хворих на хворобу лінощів стає менше.

— І до клініки привозять мало, тож так і є.

Кол опустив погляд з серйозним обличчям.

Майже за місяць кількість нових хворих на хворобу лінощів різко зменшилася.

Хворих уже кілька тисяч, і те, що їх більше не стає, — добре, але краще від цього не стало.

— Здається, серед містян було чимало тих, хто говорив про хворобу лінощів.

— Але чуток чи розмов про невидимих монстрів, рейфів, майже не було.

— І найгірше, що лицарі, брамники, патрульні, стражники і навіть… загін винищення — «майже ніхто не остерігається рейфів».

— Це я дізналася від інформаторів і обізнаних людей у лицарському загоні, тож майже напевно так.

— І солдати, яких ми щойно бачили, здебільшого були геть розслаблені.

— Якби вони вірили в невидимих монстрів, такими б не були.

Рафіна знає про солдатів більше за нас.

Вона коротко розповіла те, що я просив дізнатися, і що помітила, поки ми ходили містом.

— ……Якби вірили в невидимих монстрів, що з'являються вночі…… то мали б бути насторожі й удень……

— Бо можуть з'явитися й інші монстри…… але такої ознаки немає……

— Річ не лише в громових ліхтарях… небезпечно й те… що в солдатів у голові…

— Якщо так і буде, то коли з'явиться рейф, ми точно не впораємося.

Якщо вже герцог Балф не зміг завадити тому, щоб громові ліхтарі забрали, ми мало що можемо.

Навіть якщо ми прямо поговоримо з солдатами, це не матиме сенсу.

Не знаю, чи то щоб заробити на торгівлі, чи щоб догодити гільдії торговців, чи просто щоб допомогти іншим країнам і своїм, але герцог Балф доручив мені виробляти громові ліхтарі.

Я й так понад два роки разом із Ґрастом робив громові ліхтарі та грозові кресала.

Їх продавали в Істрії й возили до Санострії, наробили чимало.

Ціна була така, що їх міг купити й простий городянин, тож удома ними користуються багато хто.

Але для вуличних ліхтарів вони недостатньо міцні, тож їх тримають радше як прикрасу для дому.

Тобто на вулицях громових ліхтарів немає, але в будинках відносно безпечно.

Туди рейфи не проберуться.

Але солдати на вулиці не мають Громових ліхтарів, тому немає засобів протидії.

Їх просто переб'ють, та й не в кожного городянина є громовий ліхтар.

Якщо рейфи проникнуть, місто перетвориться на пекло.

— Я попросив виробляти Громові ліхтарі й зберігати певну кількість на складі.

Якщо щось станеться, одразу всіх не забезпечимо, але трохи роздати зможемо — я про це подбав.

— Добре було б, якби нічого не сталося……

— Так…… мабуть…… Мені подобається досліджувати монстрів…… але монстри небезпечні……

— Якщо щось станеться, і якщо все буде так, як сказав Сіон, коли настане час…… я теж допоможу.

Кожен із трьох відгукнувся по-своєму.

Але, ймовірно, всі бажають миру.

Сьогодні ми ходили всі разом, щоб усі побачили, як воно є.

Бо я подумав, що ці троє, якщо щось станеться, не стоятимуть осторонь.

Хоча зовнішність і характери різні, думаю, серця в них однакові.

Якби ж то та ніч була єдиною.

Якби тільки знайти лікування хвороби лінощів і вилікувати всіх.

Усе буде добре. Таке майбутнє нас неодмінно чекає.

Тієї ночі.

Я прокинувся у відведеній мені кімнаті.

Від втоми тіло важке.

Підводжуся з ліжка.

Хочу в туалет.

Зі сну ледь розплющивши очі, виходжу з кімнати.

Іду коридором, збираюся спуститися на перший поверх — і раптом до мене долинають голоси.

— Уже час мінятися.

— Ой, дякую, любий.

Це голоси тата й мами.

Сьогодні тато приїхав — він приїжджає раз на кілька днів.

Він, мабуть, утомився, а все одно сам доглядає сестру, щоб мама відпочила.

Від щирого серця радію, що в мене такі батьки, така родина.

Завдяки всім я відчуваю себе щасливим.

Я знав, що вони люблять навіть таку дивну дитину, як я.

Заради них двох я теж мушу вилікувати сестру.

З такою думкою я повільно пішов коридором.

Сіон...

Почувши своє ім'я, я мимоволі зупинився.

Мимоволі я прислухався.

— Чи розчарувався в мені Сіон?

— Чому ти так думаєш?

— ... Як батько, я нічого не зробив для Сіона.

— Через мою примху йому, певно, доводиться тяжко.

— Я покладаюся на Сіона, на його магію, і завдаю йому клопоту.

— А Сіонові ж лише десять, він ще дитина.

Від його болісного голосу я скривився.

То от про що думав тато.

Хотілося сказати, що це не так.

Але ноги не слухалися.

— Так, справді, ми надто покладаємося на Сіона.

— Він справді добра дитина. До того ж може більше, ніж інші.

— Мимоволі покладаємося, але він усе ж дитина.

— Так, справді, надто покладаємося. Але не тільки ти.

— Я, Ґраст, лорд Балф і всі інші... і, мабуть, навіть цей «світ».

— Ми змушені покладатися тільки на нього.

Запала гнітюча тиша.

Світ? Це вони про хворобу лінощів?

— Чи зненавидить мене колись Сіон?

— Чи зненавидить? Чи зневажатиме?

— Як я не соромлюся, а мені страшенно страшно, що такий день настане…

— Любий, у мене те саме.

— Мені теж страшно… Я сама собі гидка.

— Єдине, що ми можемо — це любити його.

— Тож хоча б любімо його й далі. Хай що буде, завжди.

— Живімо заради Сіона і Марі.

— Так… Маєш рацію. Так.

Таких слабких голосів у них я ще ніколи не чув — і мене одразу пройняла тривога.

Мабуть, мені не слід було цього чути.

Я не розумів, про що саме вони говорили.

Я зрозумів одне: обоє були сумні.

Якщо причина в мені, то що мені робити?

Не хочу бачити смутку на обличчях любих батьків.

Я тихо пішов звідти.

Мабуть, я теж боюся.

Того, що тато з мамою так ретельно приховують.

Страх сильніший за бажання дізнатися, що це.

А якщо я засиплю тата й маму питаннями, а відповіді зруйнують те, що між нами?

Якщо вони їх поранять?

Від цієї думки в мене підгинаються ноги.

Тож я нічого не питаю.

І змирився з тим, що я такий боягуз.

Я похитав головою.

Є речі, які варто знати, і є такі, яких краще не знати.

Мабуть, це з тих, яких краще не знати, — переконував я себе.