Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

43. Поєдинок

Я відійшов на край двору, щоб подивитися на їхній поєдинок.

Це знайома картина.

Спершу я фехтуванням не займався, а лише бігав і зміцнював м’язи.

Це дало плоди: тепер я витривалий і маю добру реакцію.

Хоча й не думав, що битися доведеться отак.

Правду кажуть: що більше всього пробуєш, то більше потім стане в пригоді.

В будь-якому разі, завдяки цьому я став тим, ким є зараз.

Так само й сестра — вона весь час невтомно тренувалася.

Мабуть, ось він, результат.

Я, затамувавши подих, дивлюся.

Обоє стискають дерев’яні мечі й плавно стають у стійку.

І…

Вмить кількаметрова відстань між ними зникає.

Така швидкість, що й кліпнути не встигнеш.

Довкола розлягається гуркіт, якого не чекаєш від дерев’яних мечів.

До речі, в сестри це вже двадцятий дерев’яний меч.

Інші просто не витримали її сили.

Удари лунали без упину.

Я завжди дивлюся їхні поєдинки.

Тому сяк-так встигаю стежити очима, а звичайна людина й не збагнула б, що вони роблять.

Мені десять років, сестрі дванадцять.

Не можна забувати.

Ми ще діти, наші тіла ще не сформувалися.

А проте…

— Гм?

Сестра б’є швидше за тата.

І тато всі ці удари приймає на меч.

Ось це вже дивно.

Якщо різниця в силі величезна, удари відбивають, відводять, ухиляються від них чи пускають повз.

А тоді супротивник втрачає рівновагу, і в цю мить завдають удару, що вирішує бій.

Так зазвичай і йде фехтування.

Звісно, буває й так, що все приймаєш на меч, а б’єш силою.

Головне у фехтуванні — не дати себе вдарити й влучити самому.

Ловити чужі відкриття й не відкриватися самому.

Тобто з татовою вправністю, хіба що навмисно, удари не приймають, а відводять.

Але тато цього не робить.

Точніше, не може.

Удари сестри були ударами справжнього мечника.

Окрім сестри, мечників я знаю лише двох — тата й Ґраста.

Точніше, їхньої справжньої сили я не знаю.

Бо я чарівник, і з іншими на монстрів не ходжу.

Тато й Ґраст настільки сильні, що з ними сестру важко порівняти.

Але те, що Марі, дитина, здатна на таке, — це ненормально.

Поки я думаю, сестра й далі шалено атакує.

— Я-а-а-а!

Буря ударів, що летять звідусіль.

А тато все приймає на меч.

На вигляд він цілком спокійний.

Але чи можна казати про нищівну різницю в силі — питання.

Це не схоже на протистояння дорослого і дитини, новачка і досвідченого воїна.

…Таки дивно.

Так, це справді дивно.

Хоч як крути, а це дивно.

Тато приймає всі удари Марі, раз у раз сам замахується й знову приймає.

І так без кінця.

Що він б’ється впівсили — ясно, але й не схоже, що просто відмахується.

І тут Марі раптом підстрибує й рубає згори на тата.

У манзі часто стрибають, але це удар «усе або нічого», ризик.

Якщо від нього ухилитися, становище стає вкрай невигідним.

А рух такий широкий, що ухилитися зазвичай легко.

Тим паче коли супротивник — вправний мечник, як тато.

Сестра не могла цього не розуміти.

Тато миттєво розвернувся боком і ухилився.

За волосину.

Це його улюблений спосіб ухилятися.

Здавалося, сестра от-от приземлиться, — але вона в повітрі крутнулася вбік і завдала другого удару.

Котяча спритність.

Взагалі вдарити в повітрі двічі — можливо.

Але в сестри вражають дві речі.

Перша — вона робить це мечем.

У карате є, скажімо, потрійний удар ногою в стрибку — кілька ударів у повітрі.

Але це або удари з розворотом в одному напрямку, або щонайбільше два удари.

Почувши про два удари зброєю в повітрі, більшість уявить рубання в одному напрямку чи укол.

А вона після удару згори крутнулася вбік і рубонула навскіс.

Змінити траєкторію посеред руху — це понад людські сили.

І друга — перший удар був не фінтом, а справжньою атакою з убивчим наміром.

Про це свідчило приголомшене татове обличчя.

Після удару на повну силу вона в повітрі виправила траєкторію й ударила вдруге з іншого боку.

Що це ненормально, видно з першого погляду.

Приголомшений тато ледь-ледь ухилився від другого удару.

А щойно сестра приземлилася, зворотним рухом ударив її по плечу.

— Ой!

Скривившись від болю, сестра впала на коліна й випустила дерев’яний меч.

На цьому сестра програла.

Довгий бій вирішився за мить.

Але обличчя переможця — тата — було напружене.

Насупившись, він дивився на сестру згори.

— Знову програла... Я жодного разу не вигравала.

— А Сіон же досить часто перемагає…

Марі з досади скривилася й пробурмотіла, ні до кого не звертаючись.

— У Сіона інші умови. Ти мечниця, тож у нас поєдинок на рівних.

— Щоб перемогти мене, тобі ще треба чимало часу.

— Ех… Я й сама знаю, що мені до тата ще далеко.

— Але хоч разок перемогти хочеться.

— Не поспішай. Нічого, навчишся перемагати. Скоро.

— Хотілося б.

Сестра, насупившись, опустила очі.

Вона не засмучена — радше згадує бій і розбирає свої помилки.

Серйозна вона в мене, сестра.

Але без цього сильною не станеш.

Хоча вона, по-моєму, вже аж надто сильна.

Поки сестра сама відпрацьовувала удари, тато сів поруч зі мною.

Ми з татом мовчки дивилися на сестру.

Ми не байдикували.

Просто магічної сили в мене лишилося мало.

Дещо можна робити й без неї, але зараз краще трохи відпочити.

З татового профілю я бачив: щось його гризе.

Але він нічого не сказав.

Тато здавна тренує мене й сестру.

Тож він найкраще знає, як ми виросли.

І, мабуть, має ті ж сумніви, що й я.

— Ну як сестра?

— …Неабияка.

— У дванадцять років вона вже дуже висока серед звичайних мечників.

— Це серед дорослих, так?

— Серед дорослих. Серед мечників усього світу.

У мені змішалися «так я й думав» і «не може бути».

Ми з сестрою — Срібло.

Діти з рангом Срібло — велика рідкість.

Навіть серед дорослих таких небагато — це ранг доволі досвідчених авантюристів і мечників.

Тобто й ми досягли такого рівня.

Але ми з сестрою — різні.

Я користуюся магією. Це щось на зразок шахрайського прийому, тому я, дитина, й можу битися.

Наче всі б’ються мечами й списами, а в мене одного — пістолет і гранати.

Умови в корені різні, і перевага в мене величезна.

Тож нічого дивного, що я став Сріблом.

А сестра — мечниця, і зброя в неї лише меч.

І все ж вона має досягнення, яким позаздрить дорослий.

Звісно, почасти тому, що вона геній.

І працює вона багато.

Але хай є хист, праця й добрі умови — межа все одно існує.

Принаймні дитина не може на рівних мірятися силою з дорослим, та ще й дуже вправним.

І вміння, і фізичні можливості мають межу.

А сестра явно за всі ці межі виходить.

— …Сила в Марі, як у дорослого. А тіло рухається, як не в людини.

— Звісно, мені вона ще не рівня, але для дванадцятирічної дитини все це ніяк не в’яжеться.

— Тобто це вже понад те, чого можна досягти працею, так?

— Так. Кажу це й зі свого досвіду — сумнівів немає.

— Таких мечників, як Марі, не буває. Навіть так звані вундеркінди їй не рівня.

— Уміння й спритність ще можна пояснити хистом чи працею, а от силу м’язів — ні.

— Отже...

Я вдав, що міркую, і сказав те, до чого вже давно дійшов.

— …Може, це через магічну силу чи магію?

— Хтозна. Може, й так.

— Але ж Сіон лише трохи вправніший за звичайних дітей.

— Можуть бути й інші причини, а якщо зважити, на що здатна магічна сила, це, як на мене, надто смілива думка.

Магічна сила сама по собі не має ефекту.

Колись я вдарив у стіну, огорнутий магічною силою, але сильнішим не став — боліло, як зазвичай.

Це теж доказ, що м’язів магічна сила не зміцнює.

Але про магічну силу й магію ще багато чого невідомо.

Тож не скажеш напевно ні що все гаразд, ні що є біда.

Але сестрин стан, безперечно, дивний.

— Поки що все гаразд. Думаю, хвилюватися нема чого.

Тато лагідно всміхнувся мені.

Але це, безперечно, не те, що він думає насправді.

У душі він, мабуть, тривожиться й підозрює, що тут замішана магічна сила чи магія.

Але сказати, що через неї, — це звинуватити мене.

Тож він, мабуть, і не сказав нічого певного.

Але татові ж неспокійно за сестру, от він і вирішив розпитати мене — я ж у магії розуміюся найкраще.

…Атмосфера важка — зміню тему.

— До речі, ті троє останнім часом не приходять. Більше не прийдуть?

— Так. У Марона й Реда, кажуть, побільшало роботи вдома.

— З десяти років дітям дають більше роботи. Тож меч — потім.

— Та що там, основ я їх навчив. Потренуються — і зможуть сяк-так битися.

— А Роуз? Вона теж не приходить.

— Вона, схоже, зайнята іншим. Але казала, що ще прийде.

— Он як…

Відтоді як напали ґобліни, між нами й тими трьома з’явилася відстань.

Якщо вже з’явилася така незручна відстань, подолати її буває важко.

Буває, що люди віддаляються через дрібницю — таке не рідкість.

Особливо Марон і Роуз — вони бачили, як я вбив ґобліна.

А тато заборонив їм про це говорити, тож їм, мабуть, ще ніяковіше.

Коли ми зустрічаємося поглядами, стає незручно.

Ми не сварилися й не ненавидимо одне одного, але так виходить.

До того ж я зайнятий дослідженнями магії й останнім часом не ходжу допомагати в село.

Сестра теж поринула у фехтування, тож і в неї так.

Тато, схоже, вважав, що дітям треба допомагати в селі.

Але обов’язковим цього не вважає.

Та й знає, що ми тепер зайняті іншим, тож нічого не каже.

Може, тому, що битися з монстрами корисніше і для села, і для міста, ніж допомагати в полі.

У нашому селі мало хто вміє воювати.

— Вибач. Я звелів селянам мовчати, і через це вони тепер тримаються з вами обережно.

— Хотілося б, щоб ви говорили, як раніше.

— Ні, нічого. Мені досить сестри, тебе, мами й магії.

Тато криво всміхнувся й погладив мене по голові.

— Родина й захоплення — це важливо, але й друзі теж.

— Як пан Ґраст?

— …Так. Він легковажний і швидко заноситься, але людина непогана.

— Ми давно знайомі, тож і він мене виручає, і я його.

— Друг — це підтримка не з розрахунку, а від серця.

— …Друзі, кажеш.

Пам’ятаю, знайомих у мене було багато, але все поверхово — рівно стільки, скільки треба, щоб жити.

Згадувати минуле я не збираюся й не шкодую.

Просто не думаю, що мені це потрібно, та й друзів не заводять за потребою.

Якщо така дружба складеться сама — то й добре.

А поки — та й нехай.

…Я ж сором’язливий, тож і коло знайомств розширювати не хочеться.

Думаючи про це, я дивився на сестру.

І щойно на неї глянув — усі інші думки зникли.