Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
210. Живи
Рапунцен почула останні слова Луґре.
Луґре заплющив очі й завмер.
Вона знову обережно нахилилася вухом до його губ.
Дихає. Але неглибоко.
Він уже помирає.
Рапунцен відійшла від Луґре й обернулася до нього спиною.
— Кх…
Вона похилила голову й затулила обличчя руками.
Звук, що мимоволі вихопився.
Стриманий звук.
Та хоч як вона терпіла, почуттів, що рвалися назовні, було не спинити.
(Хі-хі-хі-хі-хі! Ну-у-уха-ха-ха-ха-ха!
Нарешті він здох! Той самий Луґре!
Перемогла! Я перемогла! Перемога за мною, великою мною!)
Уголос вона не засміялася лише тому, що розум ледь-ледь, але ще працював.
Луґре міг прокинутися.
Навряд чи, звісно, але ризикувати все одно не можна.
Вона стільки терпіла, а що, як наостанок він скаже: «Рятуй мене ціною власного життя»?
Тоді довелося б переступити через обітницю демонів і ризикнути власним життям.
Цього треба було уникнути за будь-яку ціну.
Але цей дурний Луґре так і не віддав такого наказу.
Хіба що якось запитав, чи нема в неї доброї ідеї, як вибратися з цієї халепи, — та й годі.
Звісно, вона відповіла, що не може сказати.
Бо це якраз зачіпало обітницю.
Але якби він сказав: «Мені байдуже, навіть якщо ти помреш. Виконуй наказ», — їй довелося б підкоритися, хай і крізь пекельний біль.
(Схоже, він так і не здогадався!..
Хі-хі-хі-хі! Що з нього взяти — дурнувата людина!
Звісно ж, куди людині тягатися зі мною, великою демоницею!)
Вона пригадала все, що робила досі.
Удавала, що готова допомагати, а в глибині душі весь час приховувала таємниці.
Одна з них — «спосіб вибратися існує».
Але на щастя чи на лихо, це стосувалося обітниці демонів.
Тож розповісти вона не могла.
А Луґре про це не питав і силоміць не наказував.
І доглядала вона за ним, і допомагала лише для того, щоб розчулити його.
А наостанок…
Коли вони розчищали завал, щоб вибратися, вона дала волю почуттям, аби зірвати план… Хоча ні, не навмисне.
(Тоді було небезпечно!
Я справді була на межі — і душевно, і фізично, от і утнула таке!)
Її загнали в такий кут, що вона вже готова була втекти хоч разом із Луґре — аби тільки вибратися.
Для демониці це був неприпустимий вчинок.
Луґре й людей треба вбивати.
Бо така обітниця, такий непорушний закон демонів.
Та, на щастя, Луґре звалила хвороба.
Відтоді вона терпляче чекала, доки він уже не зможе нічого їй наказати.
Адже якби він прокинувся під час утечі, задум провалився б.
Але тепер він уже навряд чи завадить.
Луґре помре. Він іще живий, та скоро сконає.
Якщо тікати — то зараз.
Рапунцен відійшла від Луґре й простягла руку до стіни.
Магічна сила викривилася, простір затремтів — і з'явилася брама.
Така сама, як вхід до Села фей в Арсфії.
Усередині виднівся острів, що ширяв у повітрі.
На ньому розкинувся трохи вологий ліс.
Там було сутінкувато, але порівняно з цією печерою — небо й земля.
(О, таки з'єдналося!
Безодня ж поруч, тож і тут вхід працює.
Ага-ага, якщо звідси пройти у «Світ демонів», то все гаразд.
Вийду через інший вихід — і знову опинюся на поверхні!)
Рапунцен мигцем озирнулася на Луґре.
Він зовсім не рухався.
Може, вже помер.
Серце ледь помітно кольнуло.
(Хмф! Ось тобі кара за те, що ганяв мене, велику демоницю, як служницю!
Ні! Я ж узагалі забула, що він мене вбити хотів!
Так! І люди, і Луґре заслуговують на смерть!)
Рапунцен ступила до Світу демонів.
Вологе лісове повітря залоскотало ніздрі.
Такий рідний запах, таке рідне повітря.
Лишилося тільки зачинити браму між Світом демонів і поверхнею — і все.
Покинутий Луґре помре, а вона відновить снагу й магічну силу — і знову розгуляється на поверхні.
(Ага, бездоганний план!
Отже, зачиняю двері Світу демонів…)
Вона простягла руку.
І погляд її впав на Луґре.
Мимоволі вона задивилася.
І рука завмерла.
(…Ч-чого це я вагаюся?
Мені байдуже, що станеться з моїм ворогом!)
І люди, і Луґре — вороги.
Їх можна вбивати, але не рятувати.
А про співчуття й мови бути не може.
Так, такими вже є демони.
(Гаразд, зачиняю! Ага! Він ворог!
Його треба вбити! До того ж він уклав зі мною договір господаря і слуги й так жорстоко зі мною повівся…)
А чи було таке?
Невже він хоч раз повівся з нею жорстоко?
Обітниця — ці непохитні кайдани думок — чомусь захиталася.
Той Луґре першим спробував її вбити.
Ні… власне кажучи.
(Це ж я перша спробувала його вбити?..
Тоді винна я?..
Н-ні! Люди — вороги)
Справді вороги?
Якщо він ворог, то чому ти з ним співпрацювала?
(Ц-це… це просто тому, що не було вибору!
Так! Щоб вижити в такому місці, це було необхідно)
Не про те мова.
Не ти.
Чому співпрацював той Луґре?
Йому це було не потрібно.
Адже ти — служниця Луґре.
Йому досить було тільки наказати.
Досить було звалити на тебе все.
Немов на рабиню.
Чому ж Луґре так не вчинив?
(Ч-чому?.. Чому… та це ж…)
Не можеш знайти причини?
Ні, ти ж мусиш знати.
Ти… ні.
Я.
(Гр-р-р! У-ух! Голова болить!..
Це не біль від договору господаря і слуги!..
Що це таке?!.)
Тіло пронизує біль.
І через нього думки Рапунцен поступово змінюються.
Виникає гостре відчуття, що щось не так, — і зникає.
Біль потроху вщухає, і перед її очима знову постає Луґре.
Він ворог…
Ворог?
Викликав жалість.
Той, хто пів року був поруч.
Спершу вони намагалися вбити одне одного, гризлися, але чи то через спільний інтерес до магії, чи то завдяки йому, відстань між ними скоротилася.
Дивна людина.
Хоч вона й намагалася його вбити, він ставав дедалі відвертішим.
Усміхався їй, засинав просто в неї на очах, а зрештою ще й узявся разом із нею досліджувати магію.
Довіряти демониці — це ж божевілля.
Так вона думала, і все ж…
Чомусь у серці стало трохи тепліше.
Сама того не помічаючи, вона дедалі більше з ним зближувалася.
Він облаштовував усе сам, тож допомагати йому не було жодної потреби.
Та вона сама пішла допомагати.
Брехала собі, що хоче зіграти на його почуттях, що це такий план.
Заздалегідь приготувала виправдання: однаково ж він накаже.
Але.
Вона знала.
Насправді її вабило.
Те вміння, що звалося магією.
Профіль того Луґре… того навіженого на магії.
Хіба так можна?
Покинути такого в тому місці.
У місці холодному, моторошному, страшному, темному й самотньому.
Ти справді вважаєш, що так і треба?
(…Я… я… ґх! Г-голова…)
Людина — ворог. Ворог. Ворог.
Ворогворогворогворогворогворогворогворогворогворогворогворог.
Замовкни, замовкни!
Ворогворогворогворогворогворогворогворогворогворогворогворог.
Стули пельку, стули, стули!
(Він… Сіон!
Назвав мене другом… товаришкою в дослідженні магії!)
Рука Рапунцен сама собою рушила.
Зродилася магічна сила, щоб зачинити шлях до Світу демонів.
Двері почали зачинятися.
І тієї ж миті.
Бах!
Рапунцен другою рукою вдарила себе по щоці.
Від удару її відкинуло крізь браму назад, у порожнину.
Вона покотилася по землі й зупинилася просто поруч із Сіоном.
Обличчя Сіона заповнило собою все її поле зору.
Рухайся, тіло моєї величності.
Мій друг ось-ось помре.
— Ну-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!!
— Не стій мені на заваді-і-і-і-і-і-і!
Підхопивши Сіона на руки, вона кинулася до Світу демонів.
Світ демонів — це обітниця демонів.
Табу. Ніхто, крім демонів, не сміє про нього знати.
Хочеш повторити долю тих «ельфів»?
Нестерпний біль.
— Га-а-а-а-а!
Такий біль, що вже готуєшся до смерті.
Ноги заплітаються.
Та вона відштовхується від землі.
— Я ж кажу тобі: замовкни-и-и-и-и!
Не випускаючи Сіона з рук, Рапунцен стрибнула.
Проскочила крізь браму Світу демонів і так і покотилася по землі.
«Мало того що людину — ти впустила до Світу демонів Луґре, природного ворога».
Що це означає?
Ти хоч розумієш?
Біль. Біль. Біль.
— І-ґі-і-і-і! З-замовкни вже!! Годі! Набридло!
— Та що мені ті обмеження?! Знати їх не хочу! Моя величність!..
— Врятує друга! Неодмі-і-інно!
— Сіон сказав! Якщо я його друг! Якщо це правда!
— Якщо це «наказ»! Я врятую його навіть ціною життя! Ось що таке друг!
Обітниця.
— Уга-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
Біль такий, що перед очима майнула смерть.
Вона схопилася за голову й зіщулилася.
Але.
Наказ. Обітниця. Наказ.
Обітницяобітницябільобітницяобмеженняобітницяпромиваннямізківобітницяобіобмеженнятницяобітницяобітницяпануванняобітницявинищенняобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобмеженняобітницяобітницяобітницяобітницябільобітницяобітницяобібільтницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобітницяобмеженняобітницяобітницябільобітницяобітниця… Заткни-и-ися!!!! Та скільки можна!
Я ж кажу тобі — це наказ!
Наказ! Наказ! Наказ! Наказ! Наказ!
Наказ… ні, не так. Це не наказ!
Це моє власне бажання. Моя власна воля.
Це моє прагнення врятувати друга!
— Уґу-у-у-у-у… у-у-у…!
Так. Він мій друг.
Я врятую його, бо він мій друг.
Дурне, але гарне слово.
Саме це й личить моїй величності.
— Щ-що це… Б-біль… минає?
Головний біль ущух, і знову запала тиша.
Двері до Світу демонів… брама зачинена.
Це був її звичний Світ демонів.
І там була лише… людина, друг, Сіон Орнстайн.
— Щ-що взагалі сталося… А!?
— Н-нічого не розумію, але треба рятувати Сіона!
— Ш-швидше до іншого виходу! Не вмирай, Сіоне!
— Я не дозволю тобі вмерти й покинути друга!
Рапунцен бігла.
Уперше в житті.
Уперше бігла заради когось.
Уперше старалася заради когось.
Досі вона завжди бігла й тікала лише заради себе.
І тоді теж.
І тоді, коли втратила все й здобула все.
Проте Рапунцен цього не знала.
…Обітниця.
До «цього місця» накази не доходять.
Але Рапунцен до цього не було жодного діла.
— Живи! Сіоне! Живи, і ми знову разом займатимемося дослідженнями!
Рапунцен просто бігла.
Щоб урятувати друга.
Дякую, що дочитали аж сюди!
Із цим розділом я виклав усі заздалегідь написані частини, тож публікацію твору призупинено.
Дата наступних публікацій поки що невідома.
Про подальшу долю твору я написав у звіті про діяльність, тож, якщо бажаєте, загляньте туди.