Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

173. Майбутнє з Віноною

Після дослідження письмен фей та мови, закінчивши обід, маємо трохи вільного часу.

У фантастичній атмосфері Лісу фей кожен проводить час на свій розсуд.

Сестра та Домінік, хоча й недавно поїли, вже почали тренування.

Граф і Карла, здається, про щось розмовляють.

Вінона прибирає після обіду.

Я краєм ока час від часу поглядав на неї.

Зачекавши, поки Вінона закінчить прибирання, я починаю діяти.

— Е-е, привіт, Віноно. Можна на хвилинку?

— Т-так, що таке, пане Сіоне?

У Вінони помітно деяке хвилювання.

Я теж напружений.

Таке відчуття триває з дня зізнання.

Коли розмовляємо чи зустрічаємося поглядами, не можемо не хвилюватися.

— Мені треба з тобою поговорити.

— П-поговорити?.. З-розуміла.

— Дякую. Тоді трохи пройдемося?

— Т-так.

Ми з Віноною відійшли від табору.

У Лісу фей, Арсфії, нормальних доріг майже немає.

Хоча є якісь стежки для патрульних і вартових, але вони не вимощені, просто вирізали заважаючі кущі.

Світло магічної сили, що плаває всюди, все ще виглядає незвично.

Хоча й не тривожно, але через фантастичну красу очі не відвести.

Дивовижний простір.

Саме таким я уявляв цей інший світ.

Відчув, що Вінона, яка йшла позаду, зупинилася.

Озирнувшись, побачив, що вона задивилася на світло магічної сили.

Прийшовши до тями, Вінона помітила мій погляд і квапливо вклонилася.

— О, п-пробачте.

— Ні, все гаразд. Воно ж гарне.

— Т-так. Я ніколи не бачила нічого такого гарного.

— Ставши носієм магічної сили, іноді думаю, що це все сон, бо відбувається стільки чудового.

— О, п-пробачте, що змусила чекати.

— Нічого, ми не поспішаємо. Ходімо повільно.

Вінона примружила очі від радості й усміхнулася.

Побачивши цю усмішку, я подумав.

Вінона справді змінилася.

Тієї боязкої дівчини вже немає.

Тут була дівчина її віку, чесна зі своїми почуттями та бажаннями.

Насолоджуючись цією радістю, я чекав, поки Вінона підійде.

Топ-топ-топ, Вінона швидким кроком стала поряд, і ми знову пішли.

Ще недавно Вінона, мабуть, боялася, тож частіше йшла позаду мене.

А тепер ішла поряд.

Звичайно, не з упевненим виглядом і не так, ніби все тут належить їй.

Залишаючись спокійною й скромною, вона просто йшла поруч.

До повної рівності ще далеко, але, можливо, вона намагається дивитися на мене на одному рівні.

А може, це відбувається несвідомо, та все одно мені було приємно від такого ставлення.

Я крадькома поглянув на профіль Вінони, яка йшла поруч.

Від неї відчувалося напруження.

Проте це не було через те, що вона намагалася берегти мої почуття.

Напевно, вона уявляла собі, що станеться далі.

Те саме відбувалося і зі мною.

Адже я теж не мав жодного уявлення, чим усе закінчиться після розмови.

За кілька хвилин ми вийшли на відкрите місце.

На галявині, куди пробивалося сонячне світло крізь листя, стояло кілька пеньків.

Мабуть, хтось вирубав надто густі рослини, щоб вони не забирали поживні речовини одна в одної.

Не кажучи ні слова, ми обоє природно сіли на пеньки.

Коли ми опинилися обличчям до обличчя, мене охопило незручне почуття.

До того ж серце шуміло. Дуже голосно.

Щоразу цей мій напарник намагається щось мені сказати.

Я знаю. Я вже добре зрозумів, що ти напружене, тож будь ласка, трохи заспокойся.

Я кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.

Трохи відновивши спокій, я прямо подивився на Вінону.

І наші погляди раптом зустрілися.

Освітлена світлом магічної сили, що линуло навколо, і сонячними променями крізь листя, Вінона виглядала велично й прекрасно, ніби сама фея лісу.

Її щоки злегка зарум’янилися.

Очі трохи зволожилися, мабуть, від напруження.

Гарне волосся колихалося від легкого вітерцю.

Усе це хвилювало моє серце.

Я завмер, а потім похитав головою.

Напевно, саме це й називають «заскочити зненацька».

Серце, яке почало заспокоюватися, знову закалатало.

Так далі не можна.

Треба починати розмову, навіть силоміць.

Зібравши всю мужність, я змусив себе заговорити.

— Е-е!

Голос зірвався так, що навіть я сам здивувався.

Почуття, що я все зіпсував, і сором змішалися разом.

Однак Вінона не засміялася й не зглянулася, а просто серйозно дивилася на мене.

Здавалося, вона просить говорити, і моє напруження трохи спало.

— …Е-е, ну… щодо розмови…

— Т-так.

Перед тим, як перейти до головної теми, я зробив паузу.

І, зібравшись з духом, я заговорив.

— Той недавній, ц-ц, освідчення… от про нього…

— Т-т-так!

Вінона не могла чітко вимовляти слова.

Я теж, якщо б розслабився, міг би стати таким самим, тож продовжував, напружуючись.

— О-отоді я весь час думав.

— Через це з відповіддю запізнився… вибач.

— Н-ні, що ви! Н-нічого страшного. Я сама, з пориву таке сказала…

— О-ой? Тобто, мимоволі вирвалося?

— М-може, краще не відповідати?

— Н-ні, це! Т-тобто, не так!

— Я… я кохаю пана Сіона…!

— Т-тому… е-е… тобто… я хочу почути відповідь.

Вінона, мабуть, не усвідомлювала, але з рота виривалася різнокольорова ротова магічна сила.

Це означало, що вона справді серйозно ставиться.

— Зрозумів… тоді я дам відповідь.

Вона витріщилася, почервоніла, перебирала пальцями, вертілася, погляд метався, усе тіло пашіло жаром, серце калатало в грудях, хотіла втекти, але все ж зібрала мужність.

Ми обоє, напевно, були такими.

Я знову глибоко вдихнув.

І зібрався з духом.

— Я не можу відповісти на твої почуття зараз.

Я чітко і прямо сказав Віноні.

Без вагань, без сумнівів.

Слова вийшли так легко, що я сам здивувався.

Обличчя Вінони застигло.

Усі емоції, що були досі, зупинилися.

Наступним з'явилося розчарування.

Вона опустила плечі й погляд.

У мене стислося серце.

— Т-т-точно… я… яка нахабна…

— Я, яка намагалася підставити пана Сіона заради себе… освідчуватися…

— Хотіти, щоб такий чудовий, як пан Сіон, мене покохав…

— П-пробачте. Я завдала клопоту пану Сіону…

— Справді… п-пробачте… у-у-у…

Під час розмови з очей Вінони скотилася одна сльоза.

Після цього сльози почали текти одна за одною.

— Н-ні, не так. Ніякого клопоту.

— Твоє освідчення мене зрадувало. Правда.

Вінона продовжувала плакати.

Думка, що це я довів її до сліз, не давала мені спокою.

Я розгубився й відчув сильне бажання якось її заспокоїти, та все ж стримував цей порив.

Те, що я мав зробити, — це чесно відповісти, а не втішати.

Мій підхід — це аналіз, припущення, перевірка й висновок.

Тож давай дам відповідь на це складне зізнання.

— Насамперед, я не вмію розмовляти про почуття. Якщо думати емоціями, то все заплутується.

— Тому я спробував усе розкласти по поличках.

— Р-розкласти по поличках… так?

Вінона, витираючи сльози, все ж зуміла видавити з себе ці слова.

Її щойно відкинули, тож цілком природно, що вона не в змозі тримати себе в руках.

Нічого дивного, якби вона розлютилася, стала агресивною чи зневірилася.

А все ж Вінона щосили намагалася слухати мене.

Можливо, саме тому я зміг поводитися як завжди.

— Так. Я думав, чи подобається мені Вінона.

— Після довгих роздумів я дійшов висновку: я бачу в ній жінку й вважаю її привабливою.

— І відчуваю до неї симпатію.

— С-симпатію…? А-але ж, пане Сіоне… мене…

— Так, я сказав, що зараз не можу відповісти на твої почуття.

— Але це не означає, що ти мені не подобаєшся чи що я не бачу в тобі об’єкт для кохання.

— Просто я не впевнений, чи моя симпатія до тебе — це саме закоханість.

— Тому я й сказав «зараз не можу відповісти».

Вінона, здається, потроху заспокоювалася й уважно слухала мене з серйозним обличчям.

Сльози вже припинилися.

— Т-тобто, можна вважати, що надія ще є?

— Т-так, мабуть. Хоча сказати так — трохи зверхньо, вибач.

— Н-ні, нічого подібного! Це я зробила нетактовну пропозицію…

— Т-тобто так. Надія є… і ви відчуваєте до мене симпатію.

Її сумне обличчя миттєво змінилося, тепер це було обличчя закоханої дівчини.

Така швидка зміна виразу обличчя була милою, але думка, що причиною цього є я, викликала змішані почуття.

— Далі. Раніше я казав, що пообіцяв одній людині, що ні з ким не одружуся.

— Т-так. Я пам’ятаю.

— Насправді ту обіцянку скасували, але я не можу просто так сказати «добре, нехай так».

— Треба розібратися, чи справді обіцянка втратила силу, чи я сам хочу від неї відмовитися.

— І чому та людина це сказала — мені теж потрібно дізнатися.

Почуття Марі й мої почуття.

У коханні найважливіше — власні почуття.

Але треба чітко розібратися з обіцянкою не одружуватися, з побоюванням, що після втрати незайманості я можу втратити здатність до магії, з тим, кого я люблю, і з тим, чого я сам хочу.

— Подробиць я не можу розповідати, але вважаю, що якщо почну зустрічатися з кимось, то, можливо, втрачу здатність користуватися магією.

— Звичайно, точних доказів немає, але для мене магія — це все життя, тож через цей ризик я змушений бути обережним.

— Я підсумував усе це й дійшов висновку.

— Якщо все залишиться таким невизначеним, я не зможу відповісти на почуття Вінони.

— Тому, хоч це й егоїстично… прошу почекати приблизно два з половиною роки.

— Коли мені виповниться шістнадцять, якщо Вінона все ще мене любитиме, я дам чітку відповідь.

— Звичайно, можливо, тоді я не зможу відповісти на її почуття.

— Можливо, не зможу дати бажану відповідь.

— Але обіцяю, що тоді обов'язково дам чітку відповідь.

За цей час усе проясниться.

За два з половиною роки я стану повнолітнім і планую сказати сестрі, що ми не кровні родичі.

За цей час я проясню свої почуття до Вінони, дізнаюся про справжні почуття сестри та розв'яжу сумнів, чи втрачу магію після втрати незайманості.

Усе через мої обставини, і це справді егоїстично.

Але це моя щира думка.

Урешті я обрав варіант «залишити відповідь на потім», який вважав найгіршим.

З чотирьох варіантів, які спочатку розглядав, не обрав жодного.

Навіть якби зараз, у такій невизначеності, я відповів на почуття Вінони, ніхто не був би щасливим.

Ні Вінона, ні сестра, ні я сам.

Тому я запропонував це максимально чесно й нахабно.

Так, це пропозиція. Як відповідь на зізнання — цілком неправильна.

Напевно, тільки я такий дурень, що на зізнання логічно пояснює почуття й обставини, робить висновок і передає його.

Я чекав на відповідь Вінони.

Я був дуже стурбований.

Це була просто тривога, чи не завдав я Вінони болю.

Чи заплаче від смутку, чи розгнівається, чи зневажатиме мене.

Я думав, що Вінона, мабуть, не звинуватить мене, але це було зручне припущення.

Думати, що вона не розгнівається, бо добра, — те саме, що вважати її зручною для себе.

Саме тому я хвилювався.

Якою буде реакція Вінони.

Однак реакція Вінони відрізнялася від того, що я очікував.

— Добре… добре.

Вона просто посміхалася радісно й плакала.

Там була не печаль, а радість.

— Чекатиму. Завжди, скільки завгодно років, усе життя…

— Я… чекатиму на тебе, пане Сіоне…

— Навіть якщо не стану ні коханою, ні дружиною, це не важливо…

— Не хочу бути тягарем для тебе. Тому… не приймай мене через силу.

— …бо я дуже люблю тебе, пане Сіоне.

— Тому, яким би не був результат, дозволь мені бути поруч з тобою…

Я був приголомшений.

Таким прямим почуттям.

Воно здавалося сильнішим і глибшим за симпатію, схожим на кохання.

— Я люблю вас, пане Сіоне… я люблю вас….

— Я люблю, ось так…

Вінона плачучи раз за разом шепотіла.

Почуття, відмінні від перших сліз, переповнювали її слова.

Її самовіддані почуття болісно відчувалися, і в грудях піднявся сильний біль.

Чому я не відповідаю на її почуття.

Є симпатія. Відчуваю привабливість.

Хоча зараз я хочу обійняти її й втішити.

Але я так і не зрушив з місця.

Лише відчайдушно стримував сильний порив.

Розум тримав емоції в узді.

Серед пристрасті раціональна думка, що сиділа в кутку голови, зверталася до мене.

Якщо я прийму її тут, то неодмінно пошкодую.

І я, і Вінона станемо нещасними.

Відносини, що почалися з неясних і нечистих мотивів, обов’язково зруйнуються.

Тому я просто продовжував терпіти.

Любов Вінони була настільки насильницькою, що не переставала притягувати мене.